Вайлак зацікавлено зиркнув на Анджу.
— Значить, патлатий, барон зрештою може визнати тебе за спадкоємця. Ну, ти і вляпався, скажу я тобі...
— Та нічого такого він не говорив. Навпаки! Чули б ви його — лякав, погрожував лихою смертю...
Вайлак лише пирхнув.
— Хіба я не знаю старого? Мені він погрожує лихою смертю двічі на день. То в нього улюблений риторичний зворот.
— То в нього — що?
— А, довго пояснювати, — відмахнувся голова. — Ну все, йди приведи зброю до тями, потренуйся трохи, аби хоч рука звикла... І — спати. Виступаємо на світанку. Попереджаю, будити буду копняком під зад, чи під... куди прийдеться. Так що варто би тобі виспатися, бо хтозна, коли ще потім випаде нагода.
Попри всю слушність цієї поради, Анджа так і не зміг заснути. Він уявляв собі завтрашній бій, уявляв, як вони помчать назустріч валдарському війську... А потім уява зраджувала, і зчинялася маячня. Мідяковські жарти зробити своє — від страху хлопцеві аж в животі крутило. А ще — ці вайлаківські натяки щодо намірів барона.... Невже? Та ні, пусте. А що, як і справді? Анджа вже й не розумів, спить він чи марить.
Табір навколо нього принишк — уперше за ці кілька днів ущух п'яний регіт, стихли балачки й веселощі. Повітря було просякнуте бентежним очікуванням і пахощами злидва, котрим ветерани рятувалися від безсоння. Зваживши на те, Анджа збагнув, що він не самотній у своїх потерпаннях, однак це вже не тішило.
Подейкували, що перед бойовиськом Йоргові слуги ходять поміж вояків і ставлять відзнаки на чоло тим, хто загине наступного дня. Анджа загорнувся з головою в кінську попону — хай ставлять, куди прийдеться. Вмирати не хотілося.
Так говорив Іса, звертаючись до храмовників:
«Страх — основа всякої віри. Віра боронить, і віра карає. Бережіть страх, бо лише той, хто боїться, не шукає причин, той, хто боїться, — вірить. Страх — найкраща зброя, учитель і наглядач. Змушуйте братів своїх боятися, і ви врятуєте їх.
Я розкажу вам, як викликати страх, оберігаючи душу від прагнення задоволень. Запам'ятайте, все, що викликає віру, здатне лякати; ім'я цьому живильному джерелу — невідомість. Отож, сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами. Інше джерело страху — біль. Люди — раби свого тіла, тож біль, чи то навіть страх болі, поселяє в їхніх душах відчай приречених, а отже, змушує вірити. Лякає людей також безпорадність. Хтось міг би стерпіти біль і відчай, аби лишень бути спроможним боротися і померти в борні. Для таких стан повної безборонності — найстрашніший.
Що ви отримаєте, сполучивши ці три складові — невідомість, біль і безпорадність? Звісно, смерть. Отож віра — це зворотний бік страху смерті. Нагадуйте братам вашим про смерть, нехай їхня віра міцнішає, тішачи Небо. Нагадуйте братам вашим про смерть — нехай міцнішає їхня шана перед Тим, хто збирає страх — крижану росу на мертвих квітах підземелля».
Насправді виступили вони значно пізніше, ніж гадалося. Хтось не міг знайти парадного щита, інший — не бажав їхати в недочищеному бацинеті, ще інший, знеможений похміллям, не міг вилізти верхи... Аякже, війна — річ серйозна і поспіху не любить... Поза тим, бойовисько затримали ще й складні тактичні маневри, бо різні частини союзницького війська все ніяк не могли вибрати диспозицію, котра би всім була до душі. Валдарське військо натомість з'явилося з воріт своєчасно і стояло тепер, терпляче очікуючи, поки союзники зготуються до бою. Байдарці були дивовижні й мальовничі — в шкіряних клібаніонах, шоломах з гребінцями, жовтих та червоних плащах. Рабантці не йняли очам віри — в червоних плащах. У таке міг вбратися хіба понтифік Храму в Дол-Друа чи, може, князь із якоїсь особливо урочистої оказії. А тут — піввійська в червоному! Одне слово — єретики!
Чимдалі гірше — замість прапорів валдарці тримали списи, на яких напнуто було драконячі морди. Поглум суцільний, як не глянь. Анджа перевірив свій штандарт. Майорить? Ну, не так щоб аж надто гордовито, але нехай хоч так. Накинута на зап'ясток шкіряна стрічка дозволяла, крім штандарту, тримати ще й вуздечку, що було дуже навіть доречно — кінь, відвойований у мальджуків, показував норов — він, схоже, виробив довічну нелюбов до баталій. Утім, його, як і Анджу, ніхто не питався про згоду.
Нарешті всі зацікавлені визначилися, коли і з якого місця розпочинати атаку. Війська рушили назустріч одні одним. Спершу — вершники, за ними — піхота. Лучники засіли в ар'єргарді, хитро мружачись із-за щитів-павез.
Котрийсь із воєвод вигукнув щось войовниче, і коні рвонули чвалом. Ще мить — і війська зійшлися, відзначивши зустріч оглушним гуркотом та двигтінням земної тверді. Зчинилася штурханина, знайома Анджі по сутичці з мальджуками, щоправда нині вариво вдалося далебі густішим: ззаду підштовхували, спереду не пускали, особливо ж нетерплячі, не діставшись навіть ворога, волали й махали зброєю навсібіч.
Хлопець відчув, що його пробирає дрож, а долоні зненацька робляться мокрі й холодні. Його проймав то жар, то холод, а серце заходилося калатати так, що аж, здавалося, вискочить з грудей, навіть попри нові обладунки. Анджа збагнув — іще трохи, і зброя вислизне зі зненацька ослаблих долонь. «Високе Сонце, промінням з хмари, звільни від кари, хай згине темінь, нічні примари, звільни від кари...» — він молився, як ніколи раніше, мріючи опинитися де завгодно, аби не тут. Назад, у хутір, пасти свиней, нащо йому ця війна?! Небо, нащо?
Утім, вже наступної миті Анджі стало не до спізнілих прозрінь. Ряди кінноти перед ним розступилися, даючи дорогу валдарським вершникам. На мить хлопець мовби оглух, а все навколо взялося примарною млою. Спроквола, мовби крізь сон, він підніс «байстрюка» навстріч нападнику, і саме вчасно — бо довкіл уже буйно кипіла кривава січа... Втім, ясна тяма до хлопця так і не наспіла — що відбувалося далі, він усвідомлював уривцем... ось, він насилу відбиває чийсь удар... сахається від вістря довгого списа, б'є когось навідмах у лице, розсікаючи наносник... кров бризкає йому в очі... він не встигає ухилитись, але його обладунок приймає удар, уп'явшись залізними колечками в тіло... хтось намагається стягнути його з коня, Анджа кидає меч на його незахищену шию... підносить зброю, намагається і собі напасти, але зустрічає чийсь схожий на пласку тарелю щит... нападник б'є його, в Анджі немає щита, але він встигає поцілити в кінську морду, і кінь сахається, відносячи нападника...
Рука давно вже втратила чутливість, перетворившись на якусь осібну підпору для меча, обладунок у кількох місцях обвис подертим шматтям... Вайлак сваритиме, але що ж... Судомив кожнісінький м'яз, мовби хлопця гамселили, як паршивого пса, а власне, так і було...
На мить Анджі трохи розвиднилося перед очима, і він побачив неподалік барона Черенбера, котрий зійшовся в двобої з якимось латником на дебелому верховому. Барон б'ється, мов навісний, його противнику, вочевидь непереливки. Аж тут... Інший валдарський вершник, прагнучи, схоже, допомогти товаришу, під'їздить до барона збоку і заміряється мечем зверху вниз — цілячи просто в щілину між кірасою і краєм барбюта. Анджа поривається крикнути, але мусить ухилитися від чергового нападника, котрий прагне застромити йому в груди списа з китичкою; причім ухиляється так невдало, що сам летить з коня... На Анджине щастя, нападник втрачає до нього інтерес — поки хлопець ловив коня та намагався знову на нього видертись, епіцентр бою перемістився кудись назад.
Анджа роззирнувся — барона не було ніде поблизу. Та, глянувши пильніше, він все ж помітив Черенбера — на землі, під ногами в на диво сумирного Дожа. Барон був весь у багнюці впереміж із кривавицею, але ще, схоже, живий. Анджа зіскочив з коня і підбіг до нього; той люто хрипів, притуливши руку до рани, з якої юшила кров. Збитий підступним валдарцем шолом лежав тут-таки, поруч. Анджа розгубився — що робити? Тягти барона до своїх? Але ж йому не підняти такої ваги — всі ці залізяки важили, мабуть, стільки ж, як і сам злощасний кастелян. Йому не впоратися, але він однаково спробує — інакше... Анджа не міг уявити собі, що буде, якщо барон помре. Він став навколішки.