— Що він сказав тобі, наостанку?
— Е-е, сказав, «тримай мій прапор, серве», — чесно зізнався Анджа. — Я думав, про штандарт мова, розумієте, я ніс...
— Цить, — звелів Бругар. — Отож. Він зробив це. Цілком. Свідомо.
— Еге ж, — відгукнувся князь. Він ще раз глянув на Анджу, скривившись, наче від гнилого духу. — Ну, нехай. Але чому саме цей? Він же міг вибрати кого завгодно.
— Черенбер підозрював. У ньому. Нешлюбного сина.
— Ну так, у кого їх нема... — реготнув Арно. — Ви, Отче, думали, що очищення вкоротить баронові, е-е, амбіції... А він, знай собі, поселянок жужмив... Та нехай, не про те нині мова. Паскуда Морренштиб за першої ж оказії загребе Чорнобурівку і оголосить суверенітет. Ну, а оскільки в Черенбера немає прямих спадкоємців, оцей на законних підставах може передати землю мені. І хай Морренштиб укусить себе за дупцю. Ха! То що, серве? Жити хочеш?
Анджа насилу зметикував, про що йдеться. Та коли нарешті зрозумів, в обличчя йому хлюпнуло жаром... Барон довірив йому свою землю, бо хотів уберегти своє ім'я і свій маєток від сваволі сусідів... Він хотів перевірити його, Анджину, вірність. І хто ж знав, що перевірятимуть інші...
— Він наказав тримати його прапор... — кволо промовив Анджа, розуміючи, що зараз князь — на законних підставах — просто скарає його на горло. Але він не міг цього не сказати.
— Ах ти ж, трясця твоїй матері! — розгнівався Арно, хапаючись за зброю. — У шляхтичі пнешся, селюче?!
— Князю, — подав голос Отець Бругар. — Це. Зачекає. Валдарра — ні.
Князь глянув на Бругара, кліпнув здивовано, а потім розсміявся і панібратськи ляснув храмовника по плечі.
— От холера! Все пам'ятає!
— Хтось. Повинен.
— Гаразд. Слухай мене, юначе, — звернувся він до Анджі. — Про землю ми з тобою поговоримо пізніше, як вернемось до Рабанту. В підземеллях мого замку. А поки що, так чи так, ти залишаєшся моїм васалом. А мені якраз потрібен волонтер — забратися до Валдарри і з'ясувати, як нам подолати їхні потрійні стіни. У нас є підстави думати, що ти знайдеш для нас таку можливість. Якраз доречно вийшло... Відомо тобі — ті, що носять криваву відзнаку, просто неспроможні зрадити? А коли того тобі мало, додам ще й від себе особисто... Схибиш — уб'ю. Зрозуміло?
Ще б пак! У князівськім голосі виразно пролунали черенберзькі інтонації, а це вже було звичним і знайомим. І зрештою, не таким і страшним.
Але потрапити до Валдарри? З якого це дива вони надумали, що він знає, як? Вайлак казав, що там... Вайлак! Ледве вибравшись із бругарського намету, Анджа побіг шукати голову гарнізону.
Той спав, знайшовши омріяний спочинок на оберемку кінського фуражу коло згаслого табірного вогнища. Змучений бойовиськом та дотичним справами, він не подбав навіть дістатися намету, втім, як і більшість уцілілих: того вечора табір занурився у важкий німотний сон, лише подекуди озиваючись стогоном поранених та перегуком вартових.
Анджа не наважився будити командира. Навряд чи Вайлак йому за це подякує, а гнівити єдиного наразі доброзичливця хлопцеві не випадало. Відтак він просто сів поряд, намагаючись привести думки до ладу.
Отож, він нарешті дістав те, про що мріяв. Проте... він уявляв це собі якось інакше. Він не знав, звичайно, як мусить почуватися щойно відзначений кривавою міткою, але сподівався на зміни, до того ж, на краще. Але де там! Натомість йому було якось порожньо і прикро. Не те, щоби хлопцю бракувало кровожерного барона, але... Він якось звик до Черенбера, і геть не знав, що йому робити далі.
— Ти ще заплач, — позіхнувши, порадив Вайлак. Виявляється, він устиг прокинутись і, розплющивши одне око, стежив за Анджиними муками. — Будеш рюмсати, як п'яна вдова на поминках, а я тобі шмарклі витиратиму. А що? Ніколи нікому шмарклів не витирав...
— Та, мабуть, не варто, — кволо всміхнувся Анджа. — Бо я тоді щовечора буду приходити ридати під ваш намет... Воно вам треба?
— Ой, налякав! — пирхнув голова. — Ти й так щовечора приходиш під мій намет. Ну, хоч не ридаєш, дякувати Небу... А що таке, власне, сталося?
— Ось, — Анджа продемонстрував Вайлакові криваву відзнаку.
Той вражено гмукнув.
— Ну... вітаю, — проказав він. — Ти ж цього хотів, чи не так?
— Угу, — хлопець спохмурнів. — Я щойно мав розмову з Отцем Бругаром і князем. Ну, радите, вони мали розмову про мене.
Вайлак кивнув зацікавлено.
— А! Про Морренштиба і його зазіхання? Вчасно ж Черенбер надумав... — голова потягнувся і спритно сів. — То що ти тепер робитимеш?
Анджа зітхнув.
— А хіба від мене щось залежить? Князь відразу збагнув, як мене позбутися, — звелів забратись до Валдарри і з'ясувати, як можна нишком подолати стіни. І нащо так складно, питається? Міг би просто горлянку втяти, так ні ж...
Вайлак замислено пошкріб підборіддя.
— Стіни... Ну, звісно, це повинно його хвилювати. Тут нам очевидячки не перебратися. Хіба з боку моря, там захист значно гірший, але там — сам же бачив! — свої забавки... — Вайлак зиркнув на хлопця примружено. — А ти що, патлатий, хотів би Валдарру подивитись?
— Жартуєте? Як мені — махнути, е-е, вухами і перелетіти на другий бік?
— Ну-у... А чого? — реготнув Вайлак. — Хороші вуха, великі...
— То від того, що мене дід за вуха тягав, — усміхнувся хлопець. — Мамка боронила, поки була з нами, та потім....
— А що, до речі, з нею сталося? — сухо якось поцікавився голова.
— Та, кажуть, втопилася, — стенув плечима Анджа. — Але я завжди гадав, що вона просто пішла шукати кращої долі. Малий був, думав, сюди пішла, до міста за червоними стінами... Яку книжці...
Вайлак зітхнув, мовби зважуючись.
— А як її звали, малий?
— Її називали Руда Нейна. А що вам з того?
Голова подивився на нього якось дуже дивно, мовби хлопець знагла обернувся привидом-віщуном. Та, зрештою, може, це йому приверзлося — якраз щойно смеркло, а в сутінках ще й не таке примариться... «Сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами...» Анджа не пам'ятав, де чув таке, але той вислів видавався йому навдивовижу правдивим.
— Я... кхм, може таке бути, що я знав її. Давно.
Вайлак замислився, розглядаючи чомусь власні долоні. М'яка сутінь скрадала відзнаки віку, і голова зненацька здався Анджі на кільканадцять літ молодшим. За хвильку він підійняв очі, і вперше Анджа не побачив у ньому звичної насмішки.
— Я знаю, як потрапити до Валдарри. Я покажу тобі, якщо захочеш.
Анджа повільно кивнув. Йому було лячно і весело. Нарешті все складалося так, як слід.
Валдарра
Це місце звалося Імператорською Цистерною. Назва нічого не говорила Анджі, викликаючи хіба якісь брутальні асоціації, та Вайлак пояснив йому — це просто водосховище. Велике водосховище Валдарри. За браком досвіду Анджа уявляв собі якусь калабаню чи став; отож те, що зринуло перед хлопцем у ту мить, коли він випірнув з каламутної води підземного бурчака, викликало в ньому захоплений зойк.
Сотні могутніх колон розбігалися врізнобіч, підставивши високому склепінню заокруглені плечі арок. Колони, здавалося, стоять, спершись на глянець води — тяжкі й невагомі водночас; темне плесо множило їх, кидаючи колони-перевертні вглиб басейну. З-поміж колон струменіло непевне вранішнє світло — десь там, у горішньому світі, зоріло, виплескуточи новий день на високі вежі.
Анджа вибрався з басейну і, хлюпаючи водою та трусячись від холоду, подався шукати виходу з цистерни. Двері знайшлися, хоч і замкнені, тож Анджа змушений був скористатися коротким ножем, позиченим у Вайлака, аби відімкнути засувку. Та піддалася з першого ж разу — у Валдаррі, схоже, не надто переймалися міцністю запорів.