Крамар, очевидячки, не йняв молодикові віри.
— Ось ти! — гукнув юнак, і Анджа з подивом збагнув, що звертаються саме до нього. — Так, до тебе кажу! Блакитні чи зелені?
Анджа сторопів. Дурнішого питання йому ще чути не випадало. Крамар і купець дивилися на нього вимогливо, нетерпляче чекаючи на вирок.
— Е... що?
— Блакитні чи зелені, кажу, йолопе! Ну?
Шляхтич Анджі не сподобався. Чого ото на людей наскакувати з невідомо якого приводу? Сам, чи що, колір вибрати не годен?
— Блакитні, — зухвало мовив Анджа, — як небо весною.
Шляхтич зиркнув на нього гнівно і відразу ж, без пояснень, схопився за свого довгого ножа.
— Зара я тобі зроблю небо весною! Таке блакитне, що сам посинієш!
Така вже в мене доля, — подумав Анджа. Не вперше вже хтось зі шляхетних поривається скарати його на горло. Ну, та нині він матиме чим відповісти...
— Вельможний Апіоне, сину Стратигія! — втрутився раптом власник ятки з ножами. — Прошу не гніватись на того недоумка. То мій містій, він у мене троха дурнуватий... Ану, ходи сюди, пришелепо, я тобі покажу, як до шляхетних зачіпатись!
— Пф-ф, плебеї, — підсумував вельможний Апіон, гордовито розвертаючись і рушаючи геть.
Хлопець поволі видихнув, розтискаючи долоню на руків'ї власного ножа, притаєного під свиткою.
— Ти, самогубцю! — гукнув до нього крамар. — Ходи сюди!
Анджа сторожко підійшов до ятки. Крамар, вусатий дядько, дебелий та черевастий, немов діжка зі злидвом, криво всміхався.
— Чи вже життя тобі обридло? — дивувався він. — Чого ото Апіонові шлях заступати? Всі ж знають, що в панича лезо в піхвах свербить!
— Я б сказав, Йоване, де в нього свербить, — реготнув його сусід, котрий відмовився продати Аніонові в борг. — Ох мені ця вельможна молодь!
— А чого він взагалі до мене причепився? — розсердився Анджа. — Зелені, блакитні, чи йому не однаково?
Крамарі ошелешено перезирнулись.
— Ти що, з неба впав? — запитав Йован. — Не знати такого... Це хіба що ти з Рабанту...
— Ну а хоч би і з Рабанту, то й що?
— О, Йоване, твій земляк! — зрадів Маркел. — А я думаю, чого це він такий просторіка!
— Мовчав би вже, скнаро, — незлостиво порадив Йован, — земляк, значить. Ти ж бач. То що, земляче, недарма ж я тебе рятував від лихої долі... Мій помічник поїхав за товаром з навклером Фомою, так що в майстерні бракує пари рук. Хочеш заробити собі на вечерю?
Анджа кивнув, заворожений чарівним словом «вечеря». Після ранкового купання у водосховищі та полудня, збавленого на вештання ринком, йому вже якраз починало щеміти у шлунку.
— Тебе звати як, рабантцю? — поцікавився крамар.
— Анджа Вихор.
— Вихор — це тому, що чуб нестрижений, чи тому, що вітер в голові?
Анджа замислився.
— Дідо казав, що це від непосидючості. А тоді брався за дрючка.
— Ха, вірю. Ну, ходімо. Маркеле, будь ласкавий, попильнуй лавку, доки я заведу цього приблуду до ергастірію.
Крамар вибрався з-за прилавку і кивнув Анджі, наказуючи йти за собою.
Проштовхавшись крізь галасливий натовп, вони вийшли з Артополію і помандрували гомінкою вулицею вглиб міста. Ремісницькі вулички не були такими ж розкішними як Неса, однак навіть найзанедбаніші з них змушували Анджу вивертати шию в намаганні закарбувати в пам'яті чергові мармурові принади. Невдовзі Йован зупинився коло брами, довкіл якої вигиналися двійко легковажних наяд. Анджа закляк із роззявленим писком, спрагло розглядаючи дві брили пишної жіночності.
— Це — що? Майстерня?
Крамар гордовито заусміхався.
— Нічогенькі, еге ж? Коштували, правда, втричі дорожче за живих, але що ж удієш, коли наш імператор — такий поціновувач мистецтв... Оце недавно рескрипт видав — «зовнішню стіну ергастірію оздоблювати мармуром, аби прикрасити місто і потішити перехожих», — з нудним виразом процитував Йован. — І нащо мені, питається, тих перехожих тішити? Скільки вже живу в Валдаррі, а все ніяк не звикну...
Йован відімкнув браму, закликаючи Анджу досередини. Вони перетнули затишне внутрішнє подвір'я з кам'яним фонтаном і зайшли до просторого приміщення, де пашіло димом і гарячим металом.
— Оце, власне, майстерня і є. Юстине! — покликав крамар. — Ану, ходи сюди, неробо!
За-за великої груби визирнув похмурий чолов'яга у засмальцьованому шкірянім фартуху.
— Ну, чого тобі, Йоване? — буркнув він.
Крамар тяжко зітхнув, обернувшись до гостя.
— Оце Юстин, мій раб, — повідомив він.
— Хто? — здивувався Анджа.
— Раб, кажу. Бачиш, до чого призводить непоміркована людяність? Робота стоїть, раби нахабніють...
— Та годі вже блазнювати, Йоване, — порадив раб хазяїну. — Якби не менші податки, дідька лисого я б на таке погодився! Ти, хлопче, не слухай, він же весь час вихваляється, тільки-но вдячна публіка нагодиться.
— От завжди так, — поскаржився Йован. — Оце тільки мені заманулося гонор потішити... Ну, гаразд, Юстине, я тобі помічника привів. Постав його на клейма, думаю, він швидко збагне, що до чого.
Юстин кивнув.
— Як накажеш, пане. Тільки давай уже, забирайся! Роботи до біса, а ми тут ляси точимо!
Той лише трагічно зітхнув і, нарікаючи на недоліки рабовласництва, вийшов з майстерні. Юстин повернувся до Анджі.
— Ти, хлопче, не зважай на нього. Мені насправді належить половина цього ергастірія, от тільки на рабську працю немає податків, так що доводиться поки що зносити йованівський поглум. Ну нічого, наступного року ми його рабом запишемо, ось тоді йому й ткнеться... Гаразд, — Юстин зміряв Анджу скептичним поглядом. — На клейма? Можна і на клейма...
На Анджин подив, робота «на клеймах» полягала в акуратному затиранні клейм на руків'ях ножів. Як пояснив йому Юстин, дешевше було привезти партію ножів з Фінікеї в обхід октави — ввізного мита, — аніж виробляти їх тут. Отож, ножі провозили контрабандою, а потім просто затирали виробничі клейма і ставили свої.
Усе це здавалося Анджі аж занадто складним — наяди над дверима в майстерню, несправжні раби, несправжні клейма... В його світі все було справжнім, тобто, по-справжньому брудним і потворним. Валдарра видавалася йому дивовижною грою; такої гри не хотілося уривати, не дійшовши краю, і Анджа сподівався, що в нього ще є час... поки що є.
«Не бійтеся тих, хто не схожий на вас. Зустріч з чужим, незвичним — шанс краще зрозуміти світ, та і, власне, себе самого. Доки ви не бачили моря, ви не знали, що ваше око здатне розрізнити всю безліч його відтінків і настроїв; доки ви не чули музики, ви не знали, яке задоволення може принести гармонія співзвуч. Доки ви не зустрінете того, хто не схожий на вас, ви не дізнаєтесь, ким ви є насправді.
Що різноманітнішим є ваш світ, то повнішим, насиченішим буде ваше життя. Не прагніть усталеності — вона прийде сама, як завмирає маятник, зуживши силу поштовху, як затихає звук, тонучи в тиші. Не зваблюйтесь рівновагою — одній людині так чи так не досягти її, для цього потрібні ваші прагнення і бажання іншого, не схожого на вас, які зрештою урівноважать одне одного.
Інший не може бути незбагненно чужим, адже між людьми насправді більше спільного, ніж відмінного. Він — той, ким ви могли би бути, якби доля склалася інакше. Прислухайтесь, і ви впізнаєте в чужинці відлуння ваших власних мрій і спогадів. Не бійтеся їх, як не варто боятися себе самого — скорботного раба і всевладного пана».
— Вони призначили перегони на позавтра! — радісно виголосив Йован, повернувшись надвечір із ринку. — Попри цю дурнувату облогу! Будуть єпарх із логофетами, а імператор навіть виставляє свою квадригу!
Похмурий Юстин лише стенув плечима.
— То й що? Хай хоч сам туди впряжеться... Я не йду.
— А, ти й досі не можеш вибачити йому ті три номісми, які програв на останніх перегонах! — зловтішно мовив крамар. — То не треба було ставити на тих кульгавих зелених шкап!