Тим часом, поки Анджа зважував шанси своєї душі пережити подорож до Валдарри, навколо них з Теодорою завирувало несподівано буйне нічне життя. Між площею Грацій та Авґустеоном — центральним майданом — звивалося мереживо вузьких ошатних вуличок, якими плескало сяйво смолоскипів та барвистих ліхтарів. Вулицями походжали веселі компанії, з численних генделиків чутно було сміх і галас. Попри те, що, за Анджиним ліком часу, наближалася північ, а за валдарським ліком — нічна прима, ніхто і не думав полишати гульки.
Будучи справжнім знавцем рідного міста, Теодора впевнено простувала до відомого їй призначення. Невдовзі вони вийшли на центральний майдан, де, при колонаді одного з палаців, чималенький натовп кривобоким колом оточував щось, вочевидь, надзвичайно цікаве. До Анджі з Теодорою відразу ж підскочив торговець із тацею, пропонуючи скуштувати якогось терпкого питва. Теодора насилу відсмикнула Анджу від звабливої таці, пообіцявши йому щось цікавіше за ракі.
Щоправда, довелося проштовхатися крізь досить щільну юрбу, зате, наблизившись до епіцентру подій, сердешний Анджа справді забув за свою духмяну брагу.
Посеред кола стояв широкий поміст, встелений барвистим рядном. На помості танцювали двоє — чоловік і жінка — у костюмах, зшитих з такої кількості контрастних кольорових клаптів, що годі було зупинити на них уважний погляд. Танцюристи тримали в руках по дві маски, ще троє акомпанували танцю, награючи на бубнах і тростинових флейтах-фретель. Звук тої музики різав вухо, а танець дратував якимось наче навмисним спотворенням. Та складалося враження, що якраз на це публіка і чекає.
Нарешті, музика змовкла, і танцюристи завмерли у відчутно незручних позах. Жінка піднесла до лиця маску зі схематично зображеною трагічною гримасою. Угледівши це, її партнер із переляканим гуком відстрибнув назад.
— Ти хто?! — злякано зойкнув він. — Невже та варта подуріла, тебе пустивши до світлиць?
Жіночка присіла в поклоні, прикладаючи «веселу» маску.
— Моя докладна мова тіла усіх в палаці вдовольнила. І варту, й почет, без дурниць.
— Іди звідсіль, жахлива жінко! У мене траур, піст, війна!
— Та я ж до тебе на хвилинку! Я — мить розваги і спочинку, усе для тебе, пустуна.
Жіночка, скрадаючись, підійшла до партнера і повісилась йому на шию. Той розпачливо заволав.
— Ой, варто, варто, де ти, варто! Невже це смерть? Я марю? Сплю?
— Дурний, пручатися не варто! Кохання, знаєш, то не жарти — як не полюбиш, задавлю!
Чоловік силкувався вирватись, але агресивна партнерка збила його з ніг і заходилася — невідомо — чи то душити, чи цілувати.
Анджа з жахом роззирнувся. Всі довкола реготали, як навіжені.
— Чого вони так радіють? — спитав він у Теодори. — Може, треба допомогти тому чоловікові? Здається, йому там непереливки.
Теодора якусь мить витріщалася на нього, а потім зігнулася від невтримного реготу.
— Ти що... — між істеричними схлипами промовила вона. — Гадаєш, що все це — насправді?
Анджа поскріб потилицю.
— Ну... а що ж тоді?
Теодора за мить посерйознішала.
— Це — гра, дурненький. Артисти — Філістон і його партнерка — кепкують з нашого славного імператора і його нинішньої фаворитки Склірени, яка його, бідолашного, буквально переслідує.
Анджа давно не відчував себе настільки недотепним, та він наважився запитати про те, що його непокоїло найбільше.
— Але навіщо це все?
Теодора тяжко зітхнула.
— Людям потрібно глузувати з тих, хто має над ними владу. Інакше можна потихеньку сказитися. Від... від безпорадності.
Хлопець пильно озирнув святковий натовп. Значить, он воно що. Значить, валдарцям теж знайоме відчуття безпорадності... Але в них принаймні є спосіб порятунку.
Анджа посміхнувся. Він починав розуміти, чого саме чекає від нього Теодора.
«Людське життя є сукупністю обмежень, які надають йому сенс. Найбільшим із таких обмежень є необхідність коритися законам логіки, без яких поняття змістовності взагалі б не існувало. Отож, ми самі створили для себе обмеження, упокоривши первісний і всевладний абсурд. Логіка нині є у всьому, проростаючи вглиб існування коренями доцільності. Однак, ми не змогли повністю знищити безглуздя, тож воно і далі виринає з глибин нестями, наповнюючи життя красою. Краса нелогічна, а отже — вільна.
Свято є маленьким форпостом незнищеного абсурду у нашому житті. Все в ньому — логіка на межі безглуздя, і безглуздя на межі логіки. Так само як і музика. Вона не могла б існувати без логічної структури — початку, розгортання та завершення, стрункої побудови інтервалів та ритмічного малюнку. І, разом з тим, музика є недоцільною, оскільки сама вона нічого не створює і не руйнує.
Свято є інтерлюдією, порою спочинку від тягаря змістовності. Свято, яке є складовою ритуалу, несправжнє, бо несе на собі тавро функціональності. Свято повинно порушувати норми і порядки, бодай незначні, повинно приносити втіху, бо радість сама собою є недоцільною. Ті ж, хто намагаються підкорити свято законами раціональності, лише намарне втрачають час, бо порядок плинний, а безлад — вічний».
Наступну ніч Анджа перебув у «Домі ліхтарів» — величезному критому ринку, де, освітлені яскравими ліхтарями, продавалися розкішні, гаптовані золотом і сріблом, полотна. Теодора перемовилась із охороною, і Анджі дали притулок в гамазеї. Тут зберігалися такі тканини, що в порівнянні з ними святкове вбрання барона Черенбера видавалося б не те що бідним — ганебним. Отож, улаштувавшись на згортках із крамом казкової вартості, Анджа провів у гамазеї одну з найпишніших ночей свого життя.
Прокинувся він пізно, коли на ринку вже буйно вирувало торжище — купці вибирали тканини, скублися між собою, торгувалися і щосили кляли облогу. Анджа почувався так, наче безсоромно підглядає за кимось у шпарку, і це відчуття зненацька йому не сподобалось. Він був тут чужинцем, але Валдарра чомусь не квапилась його позбутися. Навіть, здавалося, навпаки.
Коло полудня його розшукала Теодора. Вона принесла Анджі згорток з кількома шматочками сиру і якимись фруктами, і потім, поки хлопець смакував наїдки, запропонувала йому відвідати разом з нею одне дуже цікаве місце, яке, безперечно, сприятиме анджиному культурному розвитку. Ну і, власне, фізичному також, бо Теодора йшла на ринок, і їй потрібен був носій. Єдине, що і справді було дивним у цій пропозиції — це товар, по який зібралася Теодора. Адже мова йшла про Хартопратей, книжковий базар.
— У вас що, книжки продаються на ринку? — вражено запитав Анджа.
— У нас продається все, — стенула плечима гетера. — Тож краще вже на ринку. Там і вибір, і ціни людські. Та й потеревенити можна зі знавцями. Цієї весни Агафій продав там чотири копії своєї «Вологи кохання».
— Своєї — що? — не повірив Анджа.
— Та то ми глузуємо з бідаки, — розсміялася Теодора. — По-дружньому. Його поема називається «Володар кохання». Сам розумієш, це... спонукає. Ну, ходи. На Хартопратей треба йти до обіду, поки найцікавіше не розібрали.
Виявилося, книжковий ринок був розташований зовсім поряд з Артополієм. Вони були навіть трохи схожі — такі ж ятки, купці і крамарі. Тільки от відчуття було зовсім іншим — ніхто не лаявся і не заїдався, торгувалися тут повагом, притишуючи голос. Тутешні крамарі сиділи над своїм товаром поважні й значущі, наче втаємничені коло вівтаря.
— Я мушу придбати пісенник із походеньками Дігеніса, — повідала Теодора, уважно озираючи сувої, розкладені до продажу. — Мені щойно сьогодні сказали, що імператорові вони особливо до вподоби.
— Вам Дігеніса Акріта? — підхопився смаглявий бородань, почувши її слова.
— Кого ж іще? — пирхнула Теодора. — Епос наш найгероїчніший, трясця його матері... То є чи ні?
— Хвилинку! — крамар швидко переглянув свої запаси, та, вочевидь, не знайшовши бажаного, гукнув до сусіда. — Фоко, в тебе є Дігеніс?
— Що, трилогія? — перепитав той. — Та хто ж тепер таке читає? Купіть он краще «Житіє праведних». А не хочете «Житіє», купіть «Мальджуцькі тортури» — зі свіжим доповненням! У нас навіть із єпархового гінекею замовляють!