— Я знаю, — простогнала Теодора. — Та мені Дігеніса треба — просто кров з носа.
— Ех, — зітхнув крамар. — А точно не хочете «Тортури»? Ні? Дарма, дарма... Ну, коли так, то тримайте свій епос... Три лібри.
— Ви жартуєте? Та за такі гроші я раба-писаря можу придбати. Він мені таке задарма перепише!
— Я жартую? Ви жартуєте! Раба? Та може й так, тільки де ви Дігеніса дістанете? Це вже, вважайте, раритет! Та героїчний епос ніколи задешево не продавали! Це ж наша, вважай, історія!
— Історія?! Оці побрехеньки?!
Крамар взявся захищати Дігеніса, і між книжкових яток спалахнула тривала дискусія, з котрої Анджа виніс хіба переконання в тому, що історична правда належить найбалакучішим. Теодора мала належний талант, тож зрештою пісенник вартістю півтори лібри перейшов у її власність. Теодора, задоволена покупкою, вручила Анджі доволі важкенький сувій.
— Ну все, купимо ще паперу для Агафія — на нього знов зійшло натхнення розтринькувати папір на свої паскудні віршики... А тоді можна і додому.
Здійснивши закупи та доправивши надбання до помешкання Теодори, Анджа з гетерою вибрались на ґанок Палацу Правди. Там, зручно розташувавшись коло підніжжя колонади над сходами, вони пообідали маленькими хрумкими пиріжками з сиром, що звалися тіропітакі. Раціон Теодори не відзначався особливою поживністю, але хлопець однаково відчував сердечну вдячність: для нього тіропітакі були нечуваними ласощами, а полуденне байдикування — втіленням мрії про небесне блаженство.
Теодора ж, ніжачись у сонячних променях, які щедро поливали ґанок ясним теплом, налаштувалася трохи потеревенити.
— Ти, Анджо, давно в Валдаррі? — звільна поцікавилась вона, розправляючи свою довгу смугасту спідницю.
— Та кілька днів, — сторожко відказав хлопець.
— Кілька?... А, справді, ти ж казав, що відбився від князівського почту, коли той приїжджав на перемовини. А скажи, як воно там у вас, на півночі?
— Там усе цілком інакше, — щиро відповів Анджа. — Немає такої краси, мало веж, зате багато... підземель. В нас страшно засинати, бо ніколи не знаєш, чи прокинешся.
— Як це? — здивувалась гетера.
Анджа зітхнув.
— У нас говорять, що, засинаючи або зомліваючи, ми потрапляємо у світ, де владарює Темний Мисливець, який полює на... ну, на нас і полює. Він згодовує серця тих, кого він наздогнав, Чорнозвіру... Тому, власне, серця шляхетних небіжчиків загортають у парчу і зберігають у коштовних раках.
Теодора зиркнула на нього нажахано.
— Ну ви й понавигадували страхіть! — мовила вона, відмахнувшись від анджиних слів рукою з дзвінкими браслетами. — Але ж ти, мабуть, щасливий, що звідти вибрався!
Анджа кивнув, опустивши очі.
— Щасливий. Лише не знаю... Не знаю, чи можна насправді вибратись із наших підземель.
Гетера легко торкнулася його руки.
— Припини. Зараз ти тут. А повітря міста робить вільним. Чув таке?
— Та... чув, — насупився Анджа. — Вас — може, і робить. Щоби бути настільки вільними, треба, мабуть, дихати цим повітрям особливо... часто.
Теодора розсміялася.
— Та й серед нас повно рабів. Ти будеш здивований. Навіть імператор... але нехай. Я, здається, знаю, як позбутися твоєї біди. Коли ти будеш певен, що хочеш залишитись тут назавжди, ти мусиш піти до Білої Вежі й присягнути на вірність Валдаррі. Там, нагорі, є така стіна — вся пописана словами тої обітниці, певно, щось дуже зворушливе, хоч я так і не подужала дочитати до кінця. Але головне промовити «Я приймаю...» І все. Тоді старі жахіття більше не будуть тебе непокоїти.
Анджа скептично хитнув головою.
— І що, тоді Темний Мисливець не зможе перетнути ці стіни?
— Ніхто не може, — гордо мовила Теодора. — То чого робити виняток для твоєї лихої потвори? А знаєш... як уже про те мова зайшла, я покажу тобі дещо. На всіх рабантців справляє дуже сильне враження. Ну, ходи.
Теодора легко підхопилася і, смикнувши Анджу за руку, змусила його підвестися. Він покірно поплентався за гетерою, котра, блимнувши бісівським вищиром, вочевидь задумала щось дуже, на її погляд, кумедне. Анджа йшов, не розбираючи дороги, роздумуючи натомість над її словами. Просто промовити обітницю? І все? І Мисливець отак просто відмовиться від здобичі? Хлопцю дуже хотілося повірити, проте весь його досвід донині стверджував — неможливо! — тож наразі віра йому не давалася.
Тим часом вони з Теодорою підійшли до величного храму з високим круглим склепінням, довкіл якого здіймалися чотири стрункі вежі.
— Це Храм Двокільця, — пояснила Теодора. — Всесвіту-Всесвіті. Ми віримо в те, що ми є лише частиною Всесвіту, тоді як Всесвіт — лише частина кожного з нас. Як музика... але то довго пояснювати. Зайдемо досередини.
Вони пірнули в прочинені двері, та хлопець мимохіть спинився на порозі. Цей Храм був надземним відображенням тієї цистерни, через котру почалася його подорож до Валдарри, лише значно більшим і розкішнішим. Рясні ради колон, оперезаних золотими кільцями, бігли вглиб, скликаючи морочливе відчуття нескінченності. Підлога була встелена мармуром, відшліфованими до дзеркального блиску, так що, здавалося, ступаєш по воді.
Теодора впевнено помандрувала між радами колон, ведучи його до місткого алькову, стіни якого були оздоблені мерехтливою мозаїкою. Анджине око відразу ж спинилося на шляхетному вершнику в білому плащі, котрий застромлював списа у черево страшенній зубатій потворі. Цей малюнок був знайомий йому до болю. До справжнього, щемкого болю, бо саме тоді, коли він розглядав це зображення в книзі, його мати пішла, аби ніколи не повернутись.
— Це... хто? — хрипко запитав він.
— Це... — Теодора лукаво примружилась. — Це один з героїв-покровителів Валдарри. Правда, нічогенький? Ми звемо його Георгій-переможець. Або Георг. Або, як-то кажуть у вас, на півночі, Йорг.
Анджа мимохіть відступив на крок. Світ гойднувся перед його очима. Це — Йорг? Той самий Мисливець? Він придивився, змушений визнати — так, саме той. Він миттю упізнав того, хто цькував його буремними ночами. Хіба лише тут його хижий усміх здавався радше врочисто-переможним.
Втекти від Мисливця? Анджа пересмикнувся. Попри все, що він зумів здобути, — це однаково марна надія.
Так говорив Арод, зібравши володарів у своєму палаці:
«Влада надана вам для виконання небесного задуму, отож ви повинні зрозуміти її природу, аби витримати усі випробування і з честю приєднатися до світлих прелатів. Осердям влади є сила; страх, любов і ненависть виростають з неї, наче пагіння зі стовбура. Ті, хто бояться, люблять чи ненавидять — ниці раби, нездатні протистояти силі. Отож, навчіть нижчих за себе любити чи боятись, і ви триматимете їхні душі в покорі».
«Як же дістати таку силу, царю?» — запитали володарі.
«Ви, відзначені Небом, маєте її, — відповів Арод. — Однак, багато з вас, потураючи власним бажанням, втрачають її назавжди. Не прагніть любові — любов повинна бути вашим слугою, не бійтеся нічого — нехай бояться вас, на ненависть же відповідайте зневагою. Як не можете збудити любов — убивайте. Не можете вбити — примусьте себе. Володар без влади — ніщо, непотріб, огидний Небу. Зрозумійте, ви прийшли у світ не для задоволень, тут вам немає, чого втрачати, окрім власної душі».
«Чи можуть мати владу відступники?» — запитали володарі.
«Так, — мовив Арод. — Ця влада зветься спокусою. Тяжко йти шляхом випробувань, знаючи, що винагорода чекає на вас лише на Небі. Ті, хто хоче дістати винагороду на землі, стають жертвами марних надій, що їх пропонують відступники. Надія — теж влада, але тікайте від тої влади світ за очі, бо надія — викажчик найслабших, котрі найпершими стануть здобиччю темної зграї».
Коли з вершечка Білої Вежі заклично пролунала велика квінта, Анджа досі ще блукав крученими вуличками міста. Він запізнювався на зустріч до Йована, але нічим не міг зарадити — він не знав жодного орієнтиру, за яким можна було би знайти ергастерій колишнього рабантця, окрім двох розбещених мармурових наяд. А цей тип прикрас був тут надзвичайно поширеним. Вулиці Валдарри лише в центрі мали впорядковану структуру, ближче ж до стін вони бігли навскоси, як їм зручно, звертали, аби глянути на щось цікавеньке за рогом, а потім зовсім зникали, мовби втомлені безцільною метушнею. Втім, іноді, коли блукач уже втрачав надію вибратися з їхнього плетива, вулички іронічно посміхались, брали заблудлого перехожого за руку і вели його, мов сліпця, куди вважали за потрібне, перебираючи на себе повноваження долі.