Таке вже було з ним колись. Було давно, коли Анджа нездужав — тоді мамка виходила його, і Мисливець так і не наздогнав малого. Потім ще, коли їхнім селом, як повінь, прокотилася пошесть «священного вогню», лишаючи після себе чорні, спотворені недугою тіла, і дим, масний дим від вогнищ, на яких палили мертвих... Він заледве вижив тоді — але цієї ночі Мисливець був найближче, і лише якимось дивом Анджі вдалося прокинутись...
Він із криком підхопився на ліжку.
То, власне, й не ліжко було — лише стос торішнього сіна, вкритий тим, що за кращих своїх часів називалося, певне, попоною. Було темно і холодно, хоч і не так, як там, у володіннях Темного. Пощастило, він таки зміг утекти... Все ще трусячись від потойбічного холоду, хлопець розпачливо забурмотів: «О, вогню-цвіте, пломеню-світе, сонце-птиці, блискавиці...» Замовлянню його навчив старий мірошник, який ще казав, що вогонь не можна гасити — бо то гріх, а потім якось згорів разом зі своїм млином. Не згрішив. Хай щастить тобі, мірошнику, в темних угіддях, там немає вогню...
Попри вогкий, з присмаком гниття, холодний протяг, Анджа відчував, як спиною струменить гарячковий піт. Але тут, немов у відповідь на його молитву, десь поряд рипнуло, і теплою зірочкою спалахнув вогонь свічки.
Із темряви виступив той, хто приніс вогонь, — високий сивий чоловік з обличчям так люто посіченим негодою та недолею, що Анджа на якусь мить перестрашився. Втім, крива, мов шабля східняка, усмішка чоловіка була радше глузливою, ніж лихою. До стегна прибулого значуще тулився меч-кацбальґер, «драний кіт» — таких і не носять тут, здивувався Анджа. Еге, та він, певне, ланд-лицар, найманець-заброда... Бачили таких у Чорнобурівці, аякже. Особливо ж перед тим, як починався голод — навіть коли був добрий урожай. Ну і, звісно, ніхто не любив ланд-лицарів — за що їх, круків, любити? Анджа насупився, чекаючи негараздів. Лицар гмукнув і, роззирнувшись, але не знайшовши нічого ліпшого, присів на край Анджиного трухлого ложа.
— То що, селюче? — мовив він різким рипом-шепотом. — Як воно, від Темного бігати, непереливки? Не те, мабуть, що хортам баронським горлянки гризти... І за що ти так бідолашних песиків, га?
Анджа лише очима кліпнув. Геть лицар з ума вижив, чи що? Бідолашних песиків... Це ж треба таке!
— Чого мовчиш, патлатий? Язика проковтнув? Було б раніше пельку стулити, та ні — розбаландав усьому селу, як твоя матінка з бароном гаєм блукала, а тепер — мовчиш? Чи мудрий став від баронської ласки?
Хлопець смикнувся, аби відповісти, і тут-таки спалахнув біль у похапцем перев'язаній нозі, пошматованій отими «песиками». І, що найгірше, боліли збиті коліна й п'яти — тіло пам'ятало гонитву темним лісом...
— Звідки ви... знаєте про Темного? — ледве придушивши крик, запитав Анджа.
Він завжди гадав, що Мисливець лише за сервами ганяє, а шляхетні... ну, вони, певне, одразу в небесні палати, гоп — і там...
— Та що там знати? — кутиками губ усміхнувся ланд-лицар. — Сам колись бігав, доки верхи їздити не почав... Та не про те мова. Мені, власне, барон велів глянути на тебе й сказати, чи буде з тебе яка користь...
— А ви що, пане, першим душогубом при баронові?
— Ги, — сказав лицар. — Ну чого ви, серви, таю злі? От скажи мені, Анджо Вихоре, свинарю з Чорнобурівки, за яким лихом тобі так припекло до замку? Гадаєш, краще тут? Тепліше в барона за пазухою?
— Та я не знаю... — промимрив Анджа. — Тільки скажіть мені, пане, навіщо весь вік у багні пріти, якщо нам так чи так до Темного в ягдташ?
Лицар глянув на нього скоса, усміхнувся.
— Ти ж бач який... Так чи так — а не так. До Темного — завжди встигаєш, хіба ні? Гадаєш, зрадіє старий хорт? Ну гаразд, Анджо, псячий душогубе... Так і скажу баронові — в багні пріти не бажає, бажає пишно жити, злидво пити...
Анджа злякано зиркнув на лицаря, та старий химерник лише всміхнувся, мовби лук тугий вигнувся — ось-ось стрельне... Підвівся, взяв свічку.
— Е-е, пане, — підкинувся хлопець, — чи не залишите недогарка? Не гнівайтеся, пане, темно тут, лячно...
Лицар глянув на нього, насупившись. Та все ж відламав кусень свічки, підпалив.
— Надовго не стане, хлопче.
— Та все ж легше. Повік вдячний, пане лицарю...
— Е-е, та який там з мене лицар... Вайлак я. Чув, може?
Не чекаючи на відповідь, старий розвернувся і рушив геть. Вайлак? Анджа чув про нього, як не чути. В селі казали — відьмак, Йоргів хорт. Казали — над гарнізоном голова, хоч і зайда, з мечем ходить — хоч і не лицар. А ще казали — боїться його барон. Не любить, але гнати не спішить. Хтозна чого. Йому, баронові, краще знати.
«...усі втіхи і страждання — лише зміна ладу від дужого dur до м'якого moll. Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких — люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м'якості, несуть спустошення собі й світові, Називають їх — люди безладдя або руїнники.
Лише розуміння того, ким ти є, народжує гармонію. Це — єдине та найважливіше випробування всесвіту, найскладніше, бо ми несемо в собі відгомін чужих страхів та бажань, які, накладаючись, звивають музику кублом дисонансів. Слід покласти долоню на струни серця — нехай затихне на мить колишнє, поступаючись місцем чистій мелодії тебе, справжнього».
Якщо Анджа сподівався вибратися з багна, потрапивши до замку, то він помилявся. Де там... Баронське подвір'я було не чистіше за обійстя діда Лема. Коні, тварини шляхетні й розумні, ходили, де їм заманеться, лишаючи за собою поклади добірного добрива. В куточку між казармою і стайнею рохкала свинка, плацом сновигали галасливі кури. Рідні аромати землі й прілої соломи змішувалися з новими для Анджі запахами шкіряних обладунків, які ніколи не милися, та й знімалися нечасто, псарні, де панських хортів поїли кров'ю перед полюванням, і, зрештою, кузні, звідки сунув гарячий дим і кручена лайка коваля, котрий намагався укоськати баронського дестрієра — дужого, але дурного бойового коня.
І все ж... Він вважав, що йому пощастило. Ну, по-перше, барон так і не скарав його на горло. По-друге, він дозволив Анджі помагати гарнізонному конюху. Хоч і в багні по коліно, зате — коні. З поросятника до стайні — для Анджі то був стрибок вище голови. Якби до псарні призначили — то взагалі був би злет у захмарні висоти. Та, як здогадався колишній свинар, барон не довіряв йому своїх псів. Боявся, мабуть, за їхнє собаче життя.
Самого барона Анджа не бачив, та не дуже й хотілося. Правда, старий конюх, дядько Клеч, багато розказував про володаря замку, от хоча би й те, що барон не спить уночі, а сновигає замком зі смолоскипом. Служники, казав Клеч, іноді бачили, як барон зупиняється коло голої стіни в трофейній залі й читає відхідну. Кажуть, замуровано там когось... І кожну ніч когось нового, — абсолютно серйозно подумав собі Анджа.
Він запитав його про Вайлака.
«А що, — стенув плечима конюх. — Вайлак як Вайлак. Прибився до гарнізону на війні в Альбігоні, відтоді й служить баронові. Вояка справний, лише... лише, — конюх почухав потилицю, — чудний він, Вайлак. Мовби й наш, та не зовсім. Не боїться нічого... Навіть Темного, хай би йому повилазило... Ну, досить патякати, ходи, поможеш мені стійла чепурити». Це переважно означало вигрібати тій. Але Анджа не скаржився.
Якось, за тиждень після свого призначення до господарства дядька Клеча, Анджа вибрався надвечір на ґалерею вартової вежі. Галерея була тимчасова, хоч і розпадалася вже від старості — між балками її дерев'яного кріплення можна було пропхати свиню. Тому, власне, варта нечасто навідувалася сюди, слушно побоюючись, що поміст галереї не витримає їхніх броньованих тіл.
Анджа присів на самому краєчку помосту. З висоти вартової вежі баронського замку видно було всю Чорнобурівку з її покошеними хатками без вікон, маленьким ставом і млином на околиці; далі темною хмарою бовваніли вкриті чорним лісом пагорби. Власне, ліс був чорно-бурий, звідти ж село отримало своє ім'я. Дехто навіть усерйоз вважав, що барон Черенбер насправді Чорнобур, тільки мовиться по-іноземськи. Та що їх слухати, сільських брехунів — і не таке наплетуть після кухля злидва...