«Що станеться з тими, хто отримає криваву відзнаку, нагороду за відданість?» — запитали володарі.
«Вони отримають право служити Небу, навіки залишаючись вірними вам», — відповів Іса. — «Вони не зможуть зрадити вас, навіть якщо захочуть».
«Ті, хто відзначений кров'ю володарів, залишаться вірними», — відповів Арод. — «Вони не зможуть зрадити, сіючи сумнів, живлячи сморідну плісняву на холодних стінах підземних угідь».
Тієї ночі, вперше за час його побуту у Валдаррі, в Анджині сни прийшов Темний зі своєю зграєю. Анджа стояв перед ним, не в силі ворухнутись, безпорадний, як колись в дитинстві. Він був зовсім поряд — Анджа навіть міг розгледіти його захлюпаний кров'ю мисливський ескофль і темний шаперон, з-під якого світилися хижі червоні зіниці. Мисливець усміхався, мимохідь ляскаючи коня нагайкою. І тут раптом — Анджа і не знав, що таке буває — Темний заговорив.
«Ти — зрадник?! Ти — відзначений кров'ю володаря?! — зареготав він нестямним сміхом, від якого кров Анджі взялася гострими крижаними скалками. — О, Небо! Сподобилося, нарешті!» Мисливець підніс темне лице догори. «Чи не царська здобич, Небо?! » — злостиво промовив він, а тоді рвучко обернувся до хлопця. — Ну, біжи, падло! Мчи щодуху!»
Тоді нарешті Анджа відчув, що може рухатись, і тіло його, під'юджене безтямним страхом, рвонуло з місця, перестрибуючи через колоди і бурчаки. Темний дозволяє йому відбігти, збагнув він, аби вповні насолодитись гонитвою. Лункий зойк мисливського рогу лише підтвердив його здогад. Мчи щодуху... Але ж хіба втечеш?
Втім, цього разу йому пощастило.
Вискочивши зі сну, наче риба з окропу, відсапуючись, тамуючи щемке серцебиття, він згадував слова Мисливця... Що той сказав? Зрадник? Зрадник! О, Небо...
Анджа захлинувся жахом, збагнувши нарешті, що це значить. Дарма він сподівався, що тут, у Валдаррі, він зможе звільнитися від свого прокляття, дарма думав, що кривава відзнака надасть йому захист від Темного. Анджа вважав, що, діставши її, він стане таким, як шляхетні, позбавленим цього страху... але — варто було пам'ятати про це! — в Рабанті навіть володарям не прощають зради. Відступники, прокляті тричі — Небом, людьми і самими собою...
Отож, він теж — відступник? Його бажання залишитись тут і жити так, як живуть валдарці, — це зрада? Невже йому ніколи не отримати того, про що він мріяв? Мріяти — гріх, згадалося йому. Небо, Ясне Небо, ти не прощаєш провини....
Анджа навпомацки вибрався з ліжка, а потім і з будинку. Він не знав, що йому вдіяти, до кого звернутися, в кого просити поради. Але слід було щось робити... бодай не сидіти на місці. Не дивитися в сонне обличчя Теодори — такої близької і такої недосяжної.
Він йшов вулицями Валдарри, міста-мрії, над яким вже здіймався черговий безхмарний день. Скоро ноги самі винесли його до підніжжя Білої Вежі, де він вперше зустрів гетеру зі Стратегіону. Анджа криво всміхнувся, пригадуючи. Вона відразу здогадалася, хто він. Але це не завадило їй... Анджа закляк, вражений несподіваним здогадом. Вона здогадалась, хто він, бо знала, що рабантці живуть тут, у Сіках... Отож, жити тут все ж таки можна! Попри Темного і все до нього дотичне! От, наприклад Йован — він же якось дає собі раду! І досить непогано до того ж, виснував Анджа, згадуючи запашний мусакас і кришталеві сльози виноградної ракі.
Треба було чимскорше поговорити з Йованом — він напевне зможе щось підказати! Із серцем, що заходилось від тремкої надії, Анджа бігцем вирушив до Артополію.
Коли він дістався ринку, той якраз поволі прокидався, повнячись життям: в жилах велетенського торжища закипали потоки краму, серце його стискалося купецьким азартом, а очі займалися сяйвом дзвінких монет. Утім, Анджу більше не обходив увесь той незмірний скарб. Він шукав лавку Йована, але йому довелося поблукати, аж доки він зміг повторити свій попередній маршрут і нарешті дістатися ятки з контрабандними лезами. Йован був тут, але, після програшу його факції та, вочевидь, тяжкого вечора, сповненого хмільної розради, вигляд він мав не надто привітно.
— Йоване, мені потрібна ваша допомога, — благально промовив Анджа.
Купець глянув на нього похмуро, а потім погляд його судомно смикнувся від подиву до усвідомлення чогось вельми небажаного.
— Бачу... — проказав він так, наче його самого знагла макнули головою в гній. — Ти сам хоч знаєш, в яку халепу втрапив, земляче?
Анджа витріщився на Йована, нічого не розуміючи. Ну сняться йому страшні сни, та невже це в нього на чолі намальовано?
— Маркеле, — тихо промовив Йован до сусіда, який з відвертим зацікавленням розглядав Анджу. — Я мушу відійти ненадовго. Попильнуєш?
Той кивнув, і Йован вайлувато вибрався з-поза прилавку.
— Ходімо кудись, де... поменше люду, — зітхнувши, промовив купець. Анджа знічено поплівся за ним, так і не помітивши, як Йован, повагавшись трохи, непомітно кинув до кишені одне зі своїх чудових фінікейських лез.
Шинок, до якого вони зазирнули, був того ранку майже порожнім, коли не зважати на сонного після святкової ночі кельнера. Там вони сіли подалі від вікон, ховаючись від денного світла, наче двійко лідійських перевертнів. Йован якусь хвильку виверчував Анджу поглядом, так, що той мимохіть торкнувся лиця — невже воно за ніч вкрилося зеленою лускою чи ще яке неподобство зчинилося? І, торкнувшись щоки, він ледве не зойкнув від болю — те місце, де барон Черенбер залишив свою криваву відзнаку, гаряче засмикалось, відгукуючись болем.
— Ото-ож бо й воно, — протягнув Йован.
— Що це таке, Йоване? — злякано запитав Анджа.
— Ти не знаєш? Та невже? — примружився старий рабантець.
— Та звідки мені знати — ця штука в мене лише четвертий день! — зізнався Анджа, надто пізно розуміючи, що сказав.
— Ага, — кивнув купець. — Так я й гадав.
— Йоване, ви не розумієте, — гаряче почав пояснювати Анджа. — Я побачив це місто, і я більше не хочу вертатись до осоружного Рабанту, його згарищ і підземель! Я хочу залишитись тут! Ви ж змогли якось! Чому ж мені не можна?!
Йован відкинувся, притулившись спиною до стіни.
— Тобі — не можна, — погодився він. — Це ти правильно сказав. А чому... Тому, хлопче, що діставши оцю твою відзнаку, ти втратив свободу вибирати собі життя на власний розсуд. Тепер ти мусиш повернутись, виконавши те, для чого вони тебе сюди відрядили.
— А якщо... якщо я не хочу? — жалібно мовив Анджа.
— А хто ж тебе питатиме? А я, дурень старий, вирішив був, що то просто собі рубець. Ет, хлопче, після того, що ти бачив і чув, тобі ніяк не можна повертатись.
— От і я кажу...
— Вірю-вірю... — заспокійливо проказав Йован. — Я допоможу тобі. Тільки ти цеє... вибачай вже. На тебе я зла не тримаю.
Опасистий і немолодий уже купець рухався повільно, тож Анджі вдалося перехопити його руку із затисненим у ній ножем, що вже ладнався простромити Анджину печінку. «Як же ж це? Як же так? — розпачливо металося між скронями. — Чим я завинив?»
Йован, розлючений невдачею, різко смикнув рукою вниз, вивільняючи долоню, і заніс ножа для другого удару. Тут уже йому не схибити! Але Анджа встиг першим. Гострий ніж-пробійник, «відхідна молитва», позичений у Вайлака, здавалося, сам стрибнув йому в долоню. Лише один короткий різкий рух — і...
Анджа підскочив, душачись жахом. Він щойно... вбив Йована, свого земляка... Його тіло, опливаючи додолу, густо сочилося червоним, наче пробитий міх із терпким вином.
Тікати, тікати звідси!
Анджа прожогом вискочив з шинку, не слухаючи, що кричить йому навздогін обурений кельнер.
Куди тепер? Він чужий тут, він не знає міста. Його неодмінно знайдуть і скарають — за це підступне, зрадницьке вбивство. Так, він захищав своє життя, але... це ж був Йован, і... все це було настільки потворно й безглуздо, що Анджі хотілося скавуліти від розпачу. Що ж це з ним діється? Що?
Він біг вулицями, весь час очікуючи почути за собою шум гонитви. Це було майже як нині уві сні. От тільки сяяв день, і замість жаских угідь Темного, навколо здіймалися золочені колони й високі склепіння.