Коли почався штурм, Анджа спав на задньому дворі котрогось із ергастіріїв, де він весь день рубав дрова і носив воду, за що йому дозволили переночувати на купі старого ганчір'я. Його розбудили якісь удари, тріск і лемент; з боку моря відчутно відгонило димом.
Він вибрався на вулицю, аби побачити, як розхристані й перелякані городяни квапляться, прихопивши найцінніше, подалі від стін, під захист імператорської твердині.
І все це — через мене, нагадав собі Анджа. Крива нестямна посмішка мазнула його по лиці. Така велетенська катастрофа — і все через одного, нікому не потрібного варвара. Якась маячня, не інакше.
Він ішов проти течії — юрби втікачів сунули вглиб міста, тоді як Анджа торував собі шлях до площі Грацій, яка, за химерним задумом будівничих, була розташована неподалік від південних стін. Він хотів ще раз глянути на вежі й палаци перед тим, як міста не стане.
Біла Вежа була такою ж високою і величною — наче те, що робилося зараз на стінах, її взагалі не обходило. Анджа розумів — її теж поглине вир спустошення, але ще не тепер. Ще є час.
Вона неначе чекала на нього — справді, за останні дні Біла Вежі постійно виникала перед його очима, куди б він не йшов. Гаразд, промовив до неї Анджа, я згоден. Тільки що це тепер змінить?
Він зайшов, пірнувши у стрілчасте жерло її дверей. Тиша. Колони і арки, прозорий мармур підлоги, відблиски на стінах. Легка спіраль кованих східців. Він піднімається вгору, сподіваючись побачити... Ні, він не зміг би сказати, що саме. Та, безперечно, щось винятково важливе.
Остання, найвища світлиця, з широких вікон якої видно цілісіньке місто. Воно неможливо, приголомшливо прекрасне.... Таким прекрасним може бути сон на межі пробудження, коли знаєш — ще мить, і сон розвіється, лишивши за собою лише сріблясту тінь невиразного спомину.
Стіни кімнати від підлоги до стелі вкриті плетивом незнайомих слів. Анджа майже чує відлуння безлічі голосів тих, що проходили через цю кімнату, залишаючи тут свою свободу. І здобуваючи щось набагато більше.
Тоді він наважився.
Самими лише губами він промовив початок обіцянки, яку давали Валдаррі всі її мешканці. Я приймаю... Це означало — приймаю все, її радість і біль, її свята і її будення. Віднині ми одне ціле. Всесвіт у всесвіті.
І, щойно проказавши ці два слова, Анджа відчув, як щось неможливе і нещадне б'є його навідмах, змушуючи впасти навколішки, в засліпленні від шаленого болю. З подивом він бачить, як на його свитці повільно розгортає пелюстки величезна червона квітка. Ще удар, і він падає на мармурові плити підлоги, задихаючись, все ще не в силі повірити. Він побажав стати частиною цього міста, але тепер Валдарра вмирала, і він вмирав разом із нею.
А може — замість неї? Він сказав «приймаю»... Чи можна взяти собі її смерть, так само, як він брав її життя? Анджа не знає цього, він уже взагалі нічого не розуміє, бо світ навколо тьмариться, набігаючи сліпучими хвилями мороку. Лише краєм свідомості, яка витікає, наче вода крізь пальці, він бачить високу жінку в білім покриві. Вона нахиляється до нього, примарною долонею торкається лиця, і він чує далеке, неможливе: «Не сумуй, малий. Так треба».
Жриця Білої Вежі підводиться, незряче озираючись навколо. Значить, вона помилялася. Але чому? Чому це повинно було статися саме так?
...це лейтмотив. Одвічна тема зради і спокути. Вона повториться ще не раз, історія слабкості й сили, історія ницості та благородства, історія вівтаря і жертви. Тому що тільки так, тільки...
Висока жінка в білім покриві стоїть, притулившись чолом до холодного мармуру. Валдарра буде жити, але сьогодні вона вмирає разом із цим рудим приблудою, на мить ставши з ним єдиним цілим. Вона завжди нестиме на собі відбиток цієї смерті — тавро, криваву відзнаку.
Ну що ж... Так треба. Не сумуй, малий.
Віднині у видавництві «Грані-Т» існує майстерня, де створюється нове обличчя фантастики. Уперше письменники-фантасти з України (і не тільки) зустрічаються в новій серії — «українська майстерня фантастики», яка буде особливо цікавою передусім молоді. Це справжня майстерня, оскільки в ній кожен — окрилений початківець, відомий письменник, креативний художник чи модний дизайнер — однаково причетні до того, щоб фантастика відбулася тут і тепер, себто з Вами у Книзі. Майстерня об'єднує все, що робить книги справді мистецьким проектом — якісні тексти, ілюстрації, які підкреслюють задум авторів, українська мова, яка влучно передає ідею книги, навіть якщо оригінал написаний іншою мовою, верстку, яка посилює естетичну складову проекту. А справжні майстри фентезі — Марина та Сергій Дяченки, автори 23 романів, десятків повістей та оповідань — взяли на себе роботу керувати майстернею, яка створює новий образ книги жанру фантастики. «Я напевне не писатиму про те, що всі люди — покидьки. Це неправда. Не всі», — сказала в інтерв'ю молода письменниця Марина Соколян. За віком молода, за фахом зріла: у Марини вже вийшло сім книжок, вона автор романів «Балада для Кривої Варги» та «Сторонні в домі», повістей «Кодло», «Ковдра сновиди», «Херем», збірки оповідань «Цурпалки». Наразі Марина Соколян — лавреат семи премій, зокрема відзнаки «Коронації слова», премії «Відкриття себе» Міжнародної асамблеї фантастики «Портал», заохочувальної премії «Єврокону-2008». Її тексти привертають увагу незвичною гостротою суджень, залишаючись вільними від модної нині депресивності та штучних безплідних самокопань. Вона торує власний шлях, де видно оригінальний світ у кінці найтемнішого тунелю; сміливо експериментує, як вона сама каже, «мічурінськими схрещеннями» різних жанрів. Із задоволенням представляємо читачам прем'єру її притчі-фобії «Вежі та підземелля» й бажаємо Марині нових творчих успіхів у її пошуках сенсу буття. Марина та Сергій Дяченки
