— Ну. Заходь.
Анджа роззирнувся, шукаючи власника примарного голосу. У кутку келії, коло столу, на якому громадилися сувої та запнуті в чорну шкіру книги, сидів чоловік. Був він високий і такий худий, що здавалося дивним, як він узагалі тримається купи. Високі вилиці, запалі щоки, бліді зеленкуваті жаринки очей. Наче вогні над могилами, згадалося Анджі.
— Ти. Знаєш. Хто я? — поволі вимовив храмовник.
— О... Отець Бругар? — затинаючись, відповів Анджа. Він уявити собі не міг, навіщо храмовнику заманулося говорити з ним. Та, як казали в Чорнобурівці, йдучи до храму, думай про покарання. Підстави знайдуться.
Храмовник продовжував свердлити його лихим поглядом.
— А ти знаєш. Хто ти?
— Я... е-е-е, моє ім'я...
— Я скажу. Ти — мрець, Анджо Вихоре. Гірше навіть. Сморідне падло.
Анджа закляк, прохоплений знайомим холодом підземелля.
— Ти розумієш. Що ти робиш? Намагаєшся порушити. Порядок. Я мусив би. Знищити тебе. Просто зараз.
Рука Отця Бругара — може, навіть ненавмисне — лягла на загострений сталевий дворіг, зброю і знаряддя покарання, котре в побуті називали рогачем. Відстань між двома вістрями могла змінюватися відповідно до будови тіла невдатного бранця. Власне, до відстані між очима. Анджа мимохіть здригнувся. Він зрозумів — оцей саме рогач довго ще ввижатиметься йому маячними ночами.
— Але є деякі обставини. І я схильний. Дати тобі вибір. Серве.
Храмовник говорив повільно, вивірено, мовби кожній фразі передував замах — аби надати сили удару.
— Ти можеш повернутися. До твого хутору. Або залишитися тут. І відповідати за свої вчинки. Переді мною. Особисто.
Анджа судомно вдихнув.
— Ти зрозумів мене? Серве?
— Що це значить... — заледве спромігся Анджа, — відповідати...?
— Значить. Ти служитимеш Черенберу. Вірно. Помреш за нього. Якщо буде треба. Я наглядатиму за тобою. Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?
Анджа рвучко кивнув. Як тут не зрозуміти... Раптом що, Бругар його навиворіт виверне, аж не буде Темному за чим лісом гнати...
— Ну, то що, серве? Кажи голосніше.
Може, й справді — назад, в село? Дожити своє у мирі та спокої?
— Я... залишуся, панотче. Я служитиму вірно... Зроблю все для барона і — для Храму. Небом присягаюся!
Отець Бругар повільно кивнув.
— Ти сказав.
Повертаючись до стайні і потім намагаючись заснути, Анджа все ніяк не міг уторопати, що ж саме він пообіцяв храмовнику. Що віддав йому, не підозрюючи навіть? Що прогаяв?
Наразі він не міг цього збагнути. Але він знав — настане день, коли доведеться відповідати перед Бругаром. І тоді він усе зрозуміє. Можливо. Насамкінець.
Сказав так пророк Іса, звертаючись до володарів:
«Знайте, що любов плотська — осердя вашої немочі, гріх потворний і безглуздий, основа всіх інших гріхів, що приводять відступників до підземелля світу. Прагнучи злягання, ви ставите себе на один щабель зі звірами земними, котрим невідома духовна благодать.
Принадність жінки, якої жадають відступники — то лише мана, створена Темним. Гляньте уважно, і ви побачите, що жінка потворна: низька й незграбна, з відвислими грудьми, драглистим тілом і бляклим лицем. Краса, звабливість — лише маячня в очах того, хто хворіє на звірину гарячку.
Зійти зі шляху, послухати вмовляння тіла-звіра просто, повернутись назад — важко, адже той, хто відпив із чаші гріха, будить в собі спрагу, вдовольнити яку може лише більший ковток.
Подивіться на тих, хто шукає плотських утіх — їхні очі тьмяні й порожні, їхнє обличчя спотворене гріховною жагою. Ці люди хворі на звірину гарячку, і невдовзі тіла їхні вкриються шерстю, тіло зігнеться, і грішники ввійдуть вічно голодними, скаженими хортами до зграї Того, хто полює в темряві».
Вислухавши розповідь Онечки, як і належить, мовчки, Анджа якось водночас здобув її довіру. І мав від того, слід сказати, неабиякий зиск. Із баронського столу зникали безвісти недогризки та недоїдки, а помічник конюха розкошував, обгризаючи хрумкі кісточки. Невсипущий голод був частиною його єства, тож Анджа відчував себе неймовірно щасливим, розгортаючи Онеччині гостинці.
Онечка чомусь узялася опікуватися хлопцем, випрала і полагодила його драну свитку, змусила поголитися, і за певний час Анджа припинив скрадатися на виваляного в гною рудого кнура. Дядько Клеч, від ока якого несила було приховати ці карколомні зміни, брутально глузував, примовляючи, що жінка спершу робить із чоловіка опудало, а потім — татка. Анджа супився, але не пручався. Він уже непогано розібрався з тією половиною, де йшлося про опудало, і тихо сподівався на спізнання решти жіночих інтриг.
Та Онечка не поспішала. Навряд чи вона справді мала якісь романтичні сподівання щодо молодого конюха, але з ним вона почувалася майже так, як колись у Чорнобурівці, а це значить — значно краще, ніж без нього.
Утім, наближення війни змінило баронську господу, поселивши тут, без ренти й подушного, цілу ватагу демонів далекої подорожі. Вояки ходили замріяні, чистили й ладнали обладунки, немов перед святом урожаю (котре для гарнізону переважно оберталося на свято збору данини). Над кузнею вовчими хвостами здіймався дим: у коваля не було жодної вільної хвилинки — всі раптом вирішили гострити й лагодити зброю, кувати коней, ладнати реманент. Сам барон ходив дратівливий, пирхав, визвірявся безпідставно, а зрештою сідав на коня і мчав кудись у ліси ганяти оленів.
— Ти ідеш із бароном? — запитала Онечка, перестрівши Анджу коло замкової криниці.
Хлопець не знав, що сказати. Черенбер жодним чином не натякнув на те, що бажає взяти його з собою, та, з іншого боку, Отець Брутар зобов'язав його служити баронові. А як же служити, перебуваючи деінде?
— Я бачу, ти хочеш їхати, — підсумувала вона. — Навіщо, Анджо? На війні такими як ти засипають рови під фортецями!
— Знаю, але що буде, як я лишуся?
— Я теж так казала, як ішла до замку. Ось і дістала... зорі з неба.
— Не треба, Онечко... — він обережно торкнувся її руки.
— Не треба, то не треба, — вона вивільнила руку і підняла важку діжку з водою, вихлюпнувши трохи на курну втоптану землю. — Бажаєш до Йорга в капшук — то хто я така, щоб тебе тримати?
— Чекай, дай допоможу... — він вихопив діжку з її рук. — Куди? До кухні?
— Та ні. Мушу прибратися в баронських покоях.
— Ой, а можна я з тобою? Діжку ось доправлю. Мені б глянути, одним оком лише...
— Здурів? Барон же нас на тасьма поріже!
— Онечко! Ну, одним оком, лише краєчком...
— Тільки не ний, патлатий!
Та Анджа не здавався, як і завжди, коли щось йому зайде, тож Онечка зрештою дала себе вмовити.
Зітхнувши, дівчина провела його на другий рівень донжону, де мешкав барон Черенбер. На першому рівні вони зухвало проминули варту — Онечка пояснила, що Анджа потрібен їй для якоїсь чорної роботи. Алебардист Дрюк не став чинити перепони, хіба провів їх глузливим оком. Ні Онечка, ні Анджа тоді не подумали про те, що Дрюк був товаришем і напарником Гачка, котрий саме примостився на стільчаку в караульній, і напевне переповість останньому цей епізод. А Гачок, у свою чергу, швидко зметикує, як з тою звісткою вчинити. Але, може, й добре, що не подумали, бо хтозна, куди б тоді повернула примхлива доля.
Тим часом, Анджа, розкривши рота, роздивлявся омріяні дивовижі. Баронові покої причарували юного конюха. Гобелени з випрілими битвами й гуляннями та брунатні фрески з пузанями-янгеликами були для нього митецьким одкровенням, а баронський герб із облізлим коршаком, викладений грубою глиною над каміном, — втіленням шляхетного гонору.
Зазирнувши до тісної гардеробної, Анджа натрапив на вішак, на якому було напнуте парадне вбрання Черенбера — оксамитний сюжені-безрукавник та шовковий шенс. Покоївки, схоже, чистили убір, але, докінчивши справу, не встигли забрати його до шафи. Затамувавши подих, Анджа спинився коло баронських шат. Тканина була м'яка, мов хмарка, вирізи оздоблені хутром, борти прикрашені золотою валдарською канителлю.