- Не дозволяйте мені думати про це зараз. Дозвольте мені насолодитися цією безцінною миттю. Нічого подібного зі мною не траплялося за все моє життя. Я хочу насолоджуватися цим так, щоб безвідносно від того, що прийде до мене пізніше, це було б спогадом, котрий я завжди зможу зберігати як скарб.
Мері дивно подивилася на нього, і їй здалося, що вона чує, як калатається її серце. Це було майже жартом, те, що вона сказала Роулі, марення вільного дня, від якого, коли настане момент, вона знала, що відмахнеться. Чи настав момент зараз? Вона почувалася дивовижно безрозсудною. Як правило, вона пила дуже мало, і міцне червоне вино, яке вона пила, щоб скласти йому компанію, вдарило їй у голову. Було щось загадково тривожне в тому, щоб сидіти в цій величезній кімнаті зі спогадами про давні часи навпроти цього молодого чоловіка з трагічним обличчям. Було вже давно за північ. Повітря, що заходило через відчинені вікна, було теплим і пахучим. Мері відчула, що через її збудження накотила якась млосність; її серце ніби розтануло в її грудях і водночас кров, здавалося, шалено мчала по її венах. Вона різко встала з-за столу.
- Зараз я покажу вам сад, а тоді ви повинні піти.
Доступ до нього був найзручніший з великої кімнати, в якій були фрески, і туди вона його повела. По дорозі він зупинився, щоб поглянути на гарну велику скриню, що стояла біля стіни; потім він помітив грамофон.
- Як він дивно виглядає в цьому оточенні!
- Я іноді включаю його, коли сиджу в саду сама.
— Можна мені зараз включити?
- Якщо хочете.
Він повернув перемикач. Випадково записом платівки був вальс Штрауса. Він трохи скрикнув від захоплення.
- Відень. Це один із наших чудових віденських вальсів.
Він дивився на неї сяючими очима. Його обличчя перетворилося. Вона інтуїтивно розуміла, про що він хотів її запитати, і водночас бачила, що він надто боязкий, щоб вимовити. Вона посміхнулася.
- Ви можете танцювати?
- О, так, я це можу. Я танцюю краще, ніж граю.
— Дозвольте мені поглянути.
Він обійняв її рукою, і в цій розкішній, порожній кімнаті вони в глибоку ніч вальсували під старомодну чарівну мелодію віденського диригента. Тоді вона взяла його за руку і вивела в сад. При яскравому денному світлі іноді виглядав трохи занедбаним, як жінка, яку дуже кохали, та яка втратила свою миловидність; але тепер під повним місяцем, з його підстриженими живоплотами і стародавніми деревами, з його гротом і його газонами, він був хвилюючим і втаємниченим. Століття відійшли, і, блукаючи там, ви відчували себе мешканцем свіжішого, молодшого світу, в якому інстинкти були більш безрозсудними, а наслідки менш матеріальними. Легке літнє повітря пахнуло білими квітами ночі.
Вони йшли мовчки, пліч-о-пліч.
— Це так гарно, — пробурмотів він нарешті, — це майже нестерпно. - Він процитував той знаменитий рядок Гете, в якому Фауст, нарешті задоволений, благає швидкоплинну мить залишитися. — Ви, мабуть, дуже щасливі тут.
- Дуже, — посміхнулася вона.
- Я радий. Ви добра, хороша і щедра. Ви заслуговуєте на щастя. Мені хотілося б думати, що у вас є все на світі, чого ви бажаєте.
Вона захихикала.
- У будь-якому разі я маю все, на що маю право сподіватися.
Він зітхнув.
- Я хотів би померти цієї ночі. Нічого такого прекрасного зі мною більше не станеться. Я буду думати про це все своє життя. Я завжди буду пам’ятати цей вечір, проблиск вашої краси та спогад про це чудове місце. Я завжди буду думати про вас як про небесну богиню і буду молитися вам, наче ви Мадонна.
Він підніс її руку до своїх губ і з незграбним, зворушливим уклоном поцілував її. Вона ніжно торкнулася його обличчя. Раптом він упав на коліна і поцілував край її сукні. Тоді її охопила велика екзальтація. Вона взяла його голову руками, піднявши до себе, і поцілувала його очі й вуста. Було щось урочисте й містичне у цьому дійстві. У неї було дивне для неї відчуття. Її серце було сповнене люблячою добротою.
Він підвівся на ноги і пристрасно обійняв її своїми руками. Йому було двадцять три. Вона була не богинею, якій моляться, а жінкою, якою оволодівають.
Вони повернулися до мовчазного будинку.
5
У кімнаті було темно, але вікна були навстіж відчинені, і всередину світив місяць. Мері сиділа на старовинному стільці з прямим бильцем, а молодик сидів біля її ніг, притулившись головою до її колін. Він курив цигарку, і в темряві жар світився червоним. Відповідаючи на її запитання, він розповів їй, що його батько був головою поліції в одному з невеликих міст Австрії під час уряду Дольфуса*, і він суворо придушував різноманітні збудження, які порушували мир у ті неспокійні часи. Коли, після вбивства маленького селянського Канцлера*, Шушніг* став головою держави, його твердість і рішучість втримали його на посаді. Він виступав за відновлення на престолі ерцгерцога Отто*, бо вважав, що це єдиний спосіб запобігти поглинанню Німеччиною Австрії, яку він любив палким патріотизмом. Протягом трьох наступних років він викликав люту ворожість австрійських нацистів суворими заходами, які вживав, щоб приборкати їхню зрадницьку діяльність. Того фатального дня, коли німецькі війська увійшли в беззахисну маленьку країну, він вистрілив собі в серце. Юний Карл, його хлопець, тоді закінчував навчання. Він спеціалізувався на історії мистецтва, але збирався бути шкільним вчителем. Наразі нічого не можна було зробити, і з люттю в серці він слухав серед натовпу промову Гітлера, яку той виголосив у Лінці з балкона Ландгаусу*, коли тріумфально увійшов до міста. Він чув, як австрійці хрипко кричали від радості, гучно вітаючи свого завойовника. Але за цим ентузіазмом незабаром послідувало розчарування, і коли деякі сміливіші духом зібралися разом, щоб сформувати таємну асоціацію, для боротьби з правлінням чужинців усіма способами, які були в їх силах, вони знайшли багато прихильників. Серед них був і Карл. Вони проводили зустрічі, котрі, на їхнє переконання, були таємними; вони змовлялися у неефективний спосіб; вони були не більше, ніж хлопчаки, і вони ніколи не мріяли, що кожен їхній крок, кожне сказане ними слово повідомлялося у головне управління таємної поліції. Одного дня їх усіх заарештували. Двох розстріляли, як попередження решті, а інших відправили до концтабору. Через три місяці Карл втік і, на щастя, зміг перетнути кордон в італійський Тіроль. У нього не було ані паспорта, ані будь-яких документів, тому що їх у нього забрали в концтаборі, і він жив у страху бути заарештованим і бути або посадженим у в’язницю як бродяга, або депортованим назад до Рейху, де його чекало жорстоке покарання.