— Що не обходиться? — перепитав я.
— Нічого не обходиться! — махнув рукою Шуля. — Вони, так би мовити, таємно управляють усім світом…
— Просто всім і управляють? Самі? Чого ж тоді таємно?
— Ну, не знаю, — скривив носа Шуля, — за що купив, те й тобі кажу… А у вас, кажуть, як у «особо одарьонних», щось на зразок елітного підрозділу. Коротше, вляпалися ми конкретно… Виходу звідціля немає, за всі роки існування тут іще ніхто не втік.
— Ну, це ми ще подивимося… — проказав я, стиснувши зуби і якомога впевненіше додав: — Я все рівно знайду, як нам утекти!
Шуля з повагою глянув на мене. Він вірив мені, й це трохи гріло моє серце, хоч я гадки не мав, як звідціля вибиратися. І мороз йшов по шкірі на думку про «перепустку», яка може залишити нас тут назавжди. Я не став лякати Шулю, тільки попередив його, щоб поки не наривався та слухався вихователів.
Тим часом наша черга наближалася. Я побачив, як тітонька у білому халаті (певно, медсестра) клала на долоню черговому «щасливчику» таблетку і подавала зі столу одноразовий пластмасовий стаканчик, який, уже наповнений водою, стояв серед інших на великій таці. Медсестра пильно стежила, щоб таблетку проковтнули і запили водою. Всі слухняно клали таблетку до рота і ковтали, а порожні стаканчики викидали у великий білий чан.
— Що вони там дають? — кивнув на медсестру Шуля.
— Не знаю, — відповів я, — але я цю гидоту не питиму і тобі не раджу.
Коли підійшла моя черга ковтати таблетку, я поклав її під язик і вдав, що проковтнув. А потім, коли відійшов, виплюнув її в руку і сховав до кишені.
Поспілкуватися як слід із Шулею нам не вдалося, бо знову завила сирена, нас вишикували і повели на тестування.
На тестуваннях мене мордували більше за всіх. Чого тільки не робили! І дротами обвішували, і щось вимірювали, і примушували натискати кнопочки на зоровий сигнал, і малювати кружечки, трикутники, і ще якусь байду… Не знаю, як інші, а я почувався, наче піддослідна лабораторна миша. Під кінець усіх цих витребеньок я так зморився, що був навіть радий зайнятися «вечірніми фізичними вправами», тим більше що на них нас вивела Солдафонша Антоніна, а вона була не така люта, як Іраклій.
На вечерю я ледве волочив ноги. Настрій був препаскудний. Ми домовилися з Шулею зустрічатися за одним столом. Коли я підійшов, Шуля вже сидів і зачумлено копирсався виделкою в макаронах. Він ніколи не страждав на поганий апетит, тому я підозріло глянув і собі в тарілку, чи все гаразд із їжею. З їжею було ніби непогано — макарони з м’ясом густо политі томатним соусом, з цілком апетитним виглядом і принадним запахом.
Шуля мав значно гірший вигляд.
— Що з тобою? Тобі зле?
Він заперечливо захитав головою і поклав виделку на стіл. Ніс у нього підозріло почервонів, і він відвернув од мене лице.
— Розказуй, що сталося, — не відставав я.
— Ми звідціля не виберемося, — приречено сказав Шуля, і показав мені мізинця. — Ніколи…
Так, ось і Шуля вже познайомився з «перепусткою». В мене аж зашкребло у горлі, і я відчув, як безнадія полоснула мене по грудях і порожнечею зачаїлася в сонячному сплетінні. Я стиснув кулак. Поступово порожнеча відступила. Шуля втер долонею носа. Я нахилився до нього і подивився йому в очі.
— Слухай мене, Шулю, я все знаю, але ми звідціля все одно втечемо, чуєш? Нема такої системи, яку не можна обійти, — я чув свої слова немов збоку, неначе розмовляв сам із собою, і давав собі обіцянку: — Ми звідціля обов’язково втечемо, даю тобі слово…
6
Куди б ти не потрапив, а перше вересня є першим вереснем. Хто б міг подумати, що й тут, у забутому Богом куточку, нам улаштують день знань!
Зранку нам веліли одягнути парадну форму, яку видали напередодні: білу сорочку з краваткою, сірий піджак та брюки (дівчатам спідниці). Потім вивели на подвір’я шикуватися. Перед головним корпусом на площі, яка була викладена сірою доісторичною бруківкою, навпроти трибуни, що виросла за ніч, вистроїли уже майже всю школу буквою «П». Натуральна тобі лінійка. Як у звичайній школі.
Миша, що знову прилипла до мене, була теж у білій блузці, по-святковому зачесана, і мала трохи кращий вигляд, ніж зазвичай: принаймні була не так схожа на мишу. Звісно, поки не розтуляла рота. Сьогодні на її самовдоволеній мармизі аж світилося відчуття урочистості моменту, але й тут вона не втрималася, щоб не побазікати:
— Зараз нас прийде вітати сам Верховний магістр Зарнік! Він щороку вітає учнів, — захлинаючись від ентузіазму, доповіла вона мені.
Я на це тільки знизав плечима, мовляв, ну Верховний, ну магістр, знайшла чим здивувати…