7
Почалося навчання. Ми сиділи на уроках майже без перепочинку, нас відпускали тільки на невеликі перерви між заняттями та на фізичні вправи, які я вже сприймав із задоволенням. Такого поняття, як «вільний час», майже зовсім не було. З Шулею я бачився рідко. Так минали день по дню, зливаючись в один великий сірий будень. В повітрі дедалі ясніше відчувалася осінь. Холодні гірські вітри тужно завивали ночами, ранки стали прохолодними, а одного дня на вранішніх фізичних вправах я навіть помітив тоненький хрусткий льодок, що вкривав калюжу на бруківці.
Та одного дня все збилося зі звичного ритму. Іраклій (нечуване діло) вранці трохи припізнився, і вони про щось сперечалися в коридорі з Антоніною. Під час занять на стадіоні сталася ще одна непересічна подія. На територію заїхав великий чорний джип, і Жердина, покинувши нас на Антоніну, підтюпцем побіг його зустрічати. Підбігши до джипа, Жердина навіть запопадливо відчинив дверцята. З машини вийшов огрядний дядечко в цивільному чорному костюмі. Він одразу ж надів на голову чудернацький капелюх-циліндр, що його тримав у руці, а в другій руці у нього лишилися білі рукавички та тростина. Він поблажливо усміхнувся Іраклію, прискіпливо оглянув подвір’я, затримавши погляд на нас, поставив тростину на землю й повільно попрямував до головного корпусу. Жердина пішов його проводжати.
— Певно, то велике цабе, — шепнув мені Андрон, — бачиш, як Жердина перед ним схилився?
Я подивився їм услід. Гість ішов, спираючись на тростину. Жердина дійсно дріботів поряд, улесливо зігнувшись. Я придивився до Великого Цабе і помітив, що він трохи припадав на одну ногу. Цікаво, що йому тут треба? В мене чомусь неприємно засмоктало під ложечкою.
В їдальні, перед сніданком, до мене підбіг захеканий Шуля й потягнув мене вбік:
— Слухай, там хтось приїхав, вроді як по твою душу, я тільки-но розмову двох учителів підслухав. Вони там щось про «сто тридцять» терли. Я знаю, де можна пробратися і підслухати, щоб дізнатися більше. Ходім!
Я озирнувся, чи ніхто нас не засік. Жердини не було, а Антоніна дивилася в інший бік. Народу в їдальні було повно, і можна було без проблем непомітно злиняти. Прогуляємо сніданок, ніхто не помітить.
— Ходімо, — згодився я.
Ми повернули до виходу, пробираючись крізь юрбу учнів, і раптом наразилися на Сірого.
— Куди це ви зібралися? — єхидно скривився він і, як пацюк, що винюхав нове родовище зі сміттям, сіпонув довгим носом.
— Відвали! — відрізав йому Шуля.
Я мовчки вирячився Сірому в очі й подумки наказав йому забиратися геть. Чапля трохи зблід, не витримавши погляду, відступив та, задкуючи, наостанок кинув:
— Нєдодєлки!
— Шо? — смикнувся за ним я, та Шуля притримав мене за рукав:
— Нíколи, хай валить…
Шуля швиденько повів мене коридором, потім вивів через вузькі двері на пожежні сходи, і ми трохи спустилися вниз і знову повернулися через пожежні двері досередини. Потім Шуля впевнено завернув у темний закуток, де були якісь службові двері, на яких, як водиться, з написів був тільки номер. Мій друг на мить призупинився, прислухався і, не почувши нічого підозрілого, обережно прочинив їх, і ми прослизнули на здоровезну кухню, яка, на щастя, була порожньою. Тихо, навшпиньках прошмигнули повз великі каструлі та хромовані столи й через іще одні двері знову вийшли на пожежні сходи.
— Зараз проберемося до самого кабінету Зарніка, — таємниче зашепотів Шуля і показав рукою, — якщо повернути туди, там буде вентиляційний канал.
— Я бачу, ти не гаяв часу, — схвально зашепотів я у відповідь.
— Дещо можу, — скромно посміхнувся Шуля, — хоч ми й не такі елітні, та у нас трохи більше вільного часу…
Ми протиснулися через вузький отвір і тихо поповзли один по одному круглим, як гігантське черево гусені, вентиляційним каналом. Нарешті ми дісталися решітки, через яку прорізалося тьмяне світло кабінету Верховного магістра. Притулилися до неї з обох боків і затамували подих. Підлога в кабінеті була мармурова з білих та чорних квадратів, як на шахівниці. Я бачив тільки блискучі черевики та тростину Великого Цабе, що сидів, напевно, поряд із Зарніком. Верховного магістра зовсім не було видно, зате чутно:
— …То які звістки від полярної експедиції? Ми тут певною мірою теж відірвані від «великої землі», і новини частенько запізнюються, — лився з глибини кімнати його голос.
— Нічим поrадувати вас не можу… Здається мені, вона не випrавдовує витrачених на неї гrошей, — з помітним іноземним акцентом відповів йому Гість зі свого місця.