— Цорт! — тільки цвіркнув кривавою слиною на гарячий асфальт.
— Може, й цорт… — протягнув Титанік Мислі, гидливо отряхуючи руку, та ліниво віддав наказ здорованю: — Тягни і його до підвалу, згодиться.
Здоровань задоволено вхопив за загривок ще й Шулю.
Ліпше б ти втік, Шулю… Та все ж таки за підтримку спасибі, друзяко.
2
В підвалі бос витяг із кишені наручники і ласкаво звернувся до Шулі:
— Ану, давай руцю, малий! — та не дочекавшись ніякої реакції, сам ухопив Шулину руку і клацнув на зап’ясті браслетом. Потім прошелив вільне кільце поза іржаву трубу і без зайвих слів, схопивши мою руку, прикував і мене. Тепер нам із Шулею втекти можна було, тільки відірвавши трубу від стіни.
Потім бос витяг із кишені пачку двадцятигривеників і простягнув гобліну.
— Щітать? — поблискуючи очима, запитав той.
— Як хочеш, — презирливо знизав плечима Титанік Мислі.
Здоровань розірвав банківську упаковку, наслинив пальця і почав рахувати. Титанік Мислі тим часом дістав із кишені рацію і відрапортував:
— База, я перший. Знайдено сто тридцять. Почесний ескорт до будинку… на вулиці… Чекаю. Кінець зв’язку.
Чекати нам і Титаніку Мислі довелося недовго. Хвилин за п’ятнадцять до підвалу спустилися два височенні бритоголові молодика в камуфляжних костюмах і нас із Шулею вивели на світло й повели до машини. Це був здоровенний новенький чорний джип. У мене аж подих перехопило від такої розкоші. Прості люди на таких не їздять. Він був блискучим, мабуть, броньованим і явно бандитським. Нас запхнули всередину. Всередині було повно місця і смерділо новою шкірою. Задні сидіння за розмірами скидалися на диван.
З якого це дива нас так возять? Та я не ставив питань, бо усвідомлював, що ці «братки», які всілися обабіч нас, не дуже полюбляють занадто цікавих.
Бос умостився поряд із водієм. Титанік Мислі був невдоволений і в’яло перегиркувався з кимсь по мобільнику. З його слів я зрозумів, що він кудись спізнюється і не може бути в двох місцях одночасно.
Ми довго їхали містом, і за інших обставин я б отримав неабияке задоволення. Я взагалі люблю їздити, а тим більше на такій тачці… Та зараз у мене смоктало під ложечкою від передчуття не дуже приємних подій.
Шуля сидів біля мене теж принишклий, тільки час від часу шморгав удареним носом.
Зовні ми з Шулею — як день і ніч. Він — чорнявий, я — білявий. Ще я трохи вищий за нього і худіший. Але всередині, мається на увазі внутрішній світ, ми з ним були як брати-близнюки. За свої неповні дванадцять років ми з ним устигли вплутатися не в одну халепу. Життя наше було повне пригод. «Така вже в них вдача, що поробиш, а так вони добрі хлопці…» — частенько казала моя бабуся, виправдовуючи Шулю перед його батьками. Боже ж ти мій, вона ж не знає, де я! Тож наразі виплутуватися доведеться самим…
Непомітно ми виїхали за місто — машина прямувала до аеропорту. Ми з Шулею перезирнулися. «Куди це вони нас?» — злякано питали його очі. «Не знаю», — не менш злякано кліпали мої.
Коли машина зупинилася на території літовища, ми нарешті отримали змогу перекинутися словом. Наші охоронці вийшли покурити та поспілкуватися з Титаніком Мислі. Той був досить нервовим і щось їм утокмачував, розмахуючи руками, час від часу вказуючи у наш бік.
У машині з нами лишився водій. Він ліниво колупався зубочисткою в зубах, і з його вигляду було помітно, що до нас йому немає ніякого діла.
— Куди це вони нас? — зашепотів мені на вухо Шуля, притулившись спітнілою щокою до моєї скроні.
— Кудись, певно, летітимемо…
— Куди? І шо за сто тридцять?
— Не знаю, — відповів я, бо і справді не міг нічого второпати.
— Точно, продадуть на органи… — зробив припущення Шуля, обличчя в нього вкрилося свіжими краплинками поту, а очі стали круглими, як п’ять копійок. Він трагічно провадив: — Або й щось страшніше…
Що страшніше він міг вигадати, я не знав, та й розводитися на цю тему було ніколи.
— Треба драпати від них чимшвидше, вони ж не будуть нас зв’язаними вести через людне місце… — швидко затараторив я йому на вухо. — Наші знаки пам’ятаєш? Три пальці разом — приготуватися. Два — вперед. Два роз’єднані — врізнобіч. Зустрінемося біля камер схову.
— Угу! — кивнув Шуля. Саме вчасно, бо бритоголові вже зробили знак водію, щоб той розблокував дверцята. Потім вони майже водночас відчинили двері з обох боків і витягли нас назовні — мене з лівого, а Шулю з правого. «Братки» міцно тримали нас за плечі біля себе. Бос обвів їх поглядом, від якого і нам стало не по собі, й нагадав: