— Поки не повернуся, очей із них не зводити. Головою відповісте. Особливо за цього, — він указав пальцем на мене, — за рудого!
Я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Невже так важко відрізнити колір стиглої пшениці від червоного? Я сердито глипнув на Титаніка Мислі, той у відповідь скривився чи то оскалився і хитнув головою, сідаючи в машину:
— Диви, як дивиться, зінське щеня…
Потім джип рвонув із місця, миттєво набравши швидкість, і я не міг стриматися, щоб із захватом не провести його поглядом. Що не кажи, а крута тачка…
Як я і припускав, нас не зв’язали і не прикували. Та на кожного з нас було по бритоголовому молодику. Такі собі старші брати, які вивели своїх молодшеньких за руцю на прогулянку. Такий це мало вигляд для оточуючих. Той браток, що тримав мене, попередив нас:
— Без фокусів. Інакше… — він відгорнув полу піджака і показав пістолет. Ми з Шулею пригнічено кивнули.
В будівлі аеропорту і справді було людно. «Братки» потягнули нас до крісел в залі очікування. Вони посадили нас поруч, а самі всілися обабіч, міцно тримаючи мене і Шулю за руки. Так ми просиділи перші десять хвилин. Для втечі ситуація була майже безнадійною. Треба було терміново щось вигадувати. На вигадки я не витрачав багато часу, тому зробив, що перше стрельнуло в голову. Благально подивившись на свого охоронця, я попросив:
— Пити дуже хочеться, у вас не буде води? — для вірності облизнув справді засохлі губи.
Охоронець уважно подивився на мене і відвернув мармизу. Та я встиг уловити в його очах проблиск людяності. І продовжив атаку за хвилину, смикнувши вільною долонею його руку:
— Дуже пити хочеться. Будь ласочка, дайте нам води…
— І я хочу пити, — заскиглив із другого боку Шуля.
Мій охоронець роздратовано подивився на Шулю, але теж облизнув пересохлі губи. Шулин тільки нервово засовався у кріслі.
— Пити хочемо… — затягнули ми вже хором.
— Ага! Пити, а потім у туалет… Потерпите! — роздратовано скривив губи Шулин бритоголовий.
— Саньок, може, зганяєш? Я б теж чогось випив… — вступився за нас мій і подивився на годинник: — Нам тут іще цілу годину паритись. Я їх потримаю, не втечуть.
Саньок оцінювально окинув нас поглядом і, не помічаючи особливої загрози, згодився:
— Ну ладно… — порився вільною рукою в кишені витягуючи гроші.— А тобі, Вітьок, чого?
— Дюшесу, — щербато всміхнувся Вітьок.
Я ледь не пирснув сміхом — такий дядьо, а любить солоденьку водичку!
Саньок підвівся з місця, тягнучи за собою Шулю, всадовив його поряд із Вітьком, передаючи, як то кажуть «із рук у руки». Тепер Вітьок сидів, обвішаний нами з обох боків, як тітка клунками. Обидві його руки були зайняті, тож він навіть почухатися не міг.
Коли Саньок зник з очей, я трохи поворухнув рукою:
— В мене рука затерпла, може, відпустите? Я не втечу.
— Ну ти й нахабний, малий, — вишкірився Вітьок.
— У вас он пістолет… Ви ж застрелите, коли щось… Чи він у вас не справжній?
— Ну да… — тупувато всміхнувся «бритоголовий». — Канєшно, справжній.
Він трохи ослабив захвáт, і я обережно витягнув руку з його долоні й розтер зап’ястя. Воно й справді затерпло. Потім я ясно всміхнувся Вітькові, включивши на повну котушку свою харизму. Мені бабуся завжди казала, що в мене навдивовижу чарівлива усмішка. З її вуст це звучало приблизно так: «Ти зі своєю харизмою і камінь розтопиш, якщо тобі треба». Камінь не камінь, а Вітька я розчулив. Він помітно розслабився. Навіть почухав лоба.
— Вас Віктором звати? — невинно запитав я.
— А ти метикуватий, шкет, — зацікавлено подивився на мене «браток».
Мені потрібно було, щоб Вітьок дивився на мене, потрібно було піймати його увагу.
— А що у вас за пістолет? — вів далі я, безневинно кліпаючи очима. Разом із цим питанням я непомітно показав Шулі знак.
— Менше знаєш, ліпше спиш… — по-філософському відповів Вітьок, але було видно, що він іще більше розм’як.
Я дивився на нього і подумки повторював: «Відпусти, відпусти Шулину руку». Вітьок утупився мені в очі та знову тупувато вишкірився. Нарешті його рука, що тримала Шулю, розімкнулася. Я дивився просто в очі Вітьку і непомітно показав Шулі два складені разом пальці. В цю ж секунду Шуля висмикнув руку, ми миттєво підхопилися і побігли. Вітьок відчайдушно підкинувся слідом, але впіймав долонями повітря.
— Твою мать! — здивовано лайнувся і припустив за нами.