— Так, — кивнув я, — знайду.
Ангеліна побігла дописувати якісь свої конспекти, а я дістав із полиці розчинну каву. Чайник саме закипів, і я, поставивши дві чашки на стіл, поклав у них по чайній ложці кави й залив окропом.
І саме всівся пити свою каву, коли до кухні забрела Свєтка. В пухнастому салатному халатику, одягнутому поверх рожевої піжами.
— Я бачила прегарну жінку, що пливла до мене у золотому човні…— повільно проказала вона і потягнулася.
Від несподіванки я навіть поперхнувся гарячою рідиною.
— Що?!
— Мені наснилася прегарна жінка… вродлива, як богиня, — замріяно повторила Свєтка і всілася поряд.
— Цікаво… — я поставив чашку на стіл і вилупився на неї.
— Так. І видається мені, що це не просто сон, — швидко хапонула свіжу грінку з тарілки Свєтка. — Він як загадка… Жінка зі сну передала мені книгу. Книга була великою, ледве вміщалася у мене на колінах…
Вона на мить заплющила очі, тримаючи грінку в руці, а потім прийшла до тями, відкусила від грінки краєчок і жуючи запитала:
— Це мені кава?
— Тобі…— відповів я.
— Я люблю з молоком, — Свєтка нахилилася до холодильника, тримаючи в одній руці грінку, примудрилася швидко дістати другою пакет молока й віртуозно зачинила дверцята ногою.
Поки вона наливала собі до чашки молоко, на кухні з’явився кіт. Нахабно заплигнув на стіл і, не звертаючи на мене ніякої уваги, почимчикував до підвіконня. Всівся біля вікна і, жмурячись на ранкове сонце, понюхав фіалочки, що саме розквітли у вазоні.
Свєтка, помішуючи каву, продовжила розповідь:
— Книга була величезною… В неї була коричнева шкіряна палітурка з такими… — вона грінкою зробила у повітрі завиток, — золотими візерунками…
— Ну і…— нетерпляче перебив її я, й собі взявши грінку, та нервово почав жувати.
Свєтка не квапилася:
— А сторінки були трохи рудуваті від часу…
У цей час Костянтин заторохтів на підвіконні, ставши лапою на якесь блюдце. Я здригнувся. Кіт здивовано озирнувся, а потім, невдоволено змахнувши хвостом, попрямував підвіконням далі. До бегонії, що саме теж розквітла.
— То яка загадка? — знову запитав я.
Свєтка дожувала грінку і спокійно взяла другу:
— Там був вірш. Я його прочитала. І запам’ятала…
А потім закинула голову догори і, в такт розмахуючи хлібом, процитувала:
Слухайте,
І не кажіть, що не чули.
Я і три,
Я й одне.
Я жінка.
Я зі зміїного племені.
Для злих — я зло,
Для добрих — добро,
Для вільних — воля,
Для рабів — пута.
Небо — домівка моя,
Воля — сутність моя.
Я не служу нікому,
Тільки котяче око —
Господар мій.
Я здивовано дивився на неї. Хай йому грець! Вона ще й вірші у снах пам’ятає!
— Оце і є загадка, — провадила Свєтка, — і її потрібно розгадати… Я відчуваю, що в ній ключ.
— Ключ? — я зацікавлено звів брови і перестав жувати.
— Так, той самий дев’ятий ключ, якого не вистачає…— доїдаючи грінку, вела далі Свєтка.
— Який іще дев’ятий ключ?
Свєтка відмахнулася від мене і задумливо забубоніла:
— Так… Зміїне плем’я… Змія, що ковтає свій хвіст… — раптом всміхнулася: — Так це ж про час! Точно! Змія… це час. Дев’ятий ключ — це час! Небо — домівка моя…
Я сидів і тільки тупо дивився на неї.
— Котяче око… — продовжувала бубоніти Свєтка. — Не розумію…
Я глянув на Костянтина. Він саме обернувся до мене хитрою мордякою від залитого вранішнім світлом вікна. Його зіниці звузилися і були як майже непомітна рисочка.
Зненацька я все збагнув:
— Це ж місяць! Він — як котяче око!
Свєтка здивовано вилупилася на мене, немовби щойно побачила. Потім радісно ляснула себе по лобі:
— Точно! Котяче око схоже на місяць! Повний місяць — максимально віддалений від сонця. Коли темрява навкруги — котячі зіниці робляться великими, як повний місяць, і світяться відбитим світлом. Коли місяць наближається до сонця — він теж робиться для нас тоненьким серпиком, як котяче око від світла… А три і одне — три місячні фази. Молодик, повня і старий місяць. Усе правильно! А ти молодець!
— Дякую… та все ж я б волів, аби ти мені пояснила…
— Щоб відкрити портал, треба зібрати вісім ключів. І розгадати, який дев’ятий… — таємниче почала Свєтка.
Несподівано до кухні зайшла Ангеліна.