— Скаут[30] означає «розвідник». І організаторам скаутського руху найбільш відповідним видався знак «вістря стріли», або стрілка компаса «північ». Бо, як і компас, розвідники повинні завжди вміти показати єдиний правильний напрям…
— А до чого тут… лілія? — не втямив я.
— А-а! Забув сказати! — всміхнувся Сергій. — У ті ж таки середні віки компаси виготовляли з вензелем у вигляді лілії на відмітці «північ». До речі, вперше саме за наказом французького короля. Відтоді напрям на північ загально прийнято позначати стилізованою лілією. Але у скаутів цей символ ніколи не називався «лілія», а лише «вістря стріли», або ще простіше — «північ».
Увечері, коли всі вже повечеряли та відбíгали свої хороводи, ми всілися біля вогнища.
Вогонь миготів перед очима сліпучою жовтою квіткою і випльовував у темне провалля неба яскраві, наче феєрверки, іскри.
Сергій та Ангеліна про щось гомоніли з дітьми. Почалися так звані «розповіді біля багаття». Патріотично та етично правильні балачки. Типу про те, як треба любити природу та рідний край. Я до них особливо не дослухався. Ми зі Свєткою примостилися трохи осторонь від усіх.
Я сидів і втикав у полум’я, ліниво копирсаючись гілкою у вуглинках. А потім запитав у Свєтки:
— А чого той французький король зображав жабу на своєму прапорі? — і, почухавши маківку, додав: — Наскільки я пам’ятаю, французи ж їх їдять!
Вона не відповіла одразу, думаючи про щось своє, а потім, якось не зовсім в тему, задумливо проказала:
— А ти знаєш, на стязі у скаутів зображають святого Юрія Переможця, — і витягла з кишені маленького іграшкового ведмедика, — він типу їхній святий покровитель…
— Йурія? — перепитав я, замислено звів голову догори і подивився на темне нічне небо, всіяне вогняними лелітками від палаючого багаття.
Свєтка тим часом підвелася і пожбурила іграшку у вогнище.
— Ти чого? — не зрозумів її витівки я.
— Це жертвоприношення…
Вона сказала це якось урочисто і зараз, зі своїм червоним кошлатим волоссям, мала вигляд прадавньої відьми. Знову сіла і подивилася скляним поглядом у вир вогнища, де в корчах згоряла її іграшка. Певно, їй було сумно розлучатися з нею.
— Ніколи не розумів змісту жертвоприношень… — скривився я.
— Вони для того, щоб навчитися віддавати, відмовлятися від чогось, до чого ти звик чи вважаєш своїм, — хрипло відповіла Свєтка і втерла щось невидиме під носом. — Вчитися віддавати слід поступово… Бо колись ми станемо перед рішенням розлучитися з найдорожчим, що у нас є.
І кресонула зеленими очима в мій бік:
— Зі своїм «я»…
Я здригнувся.
Вся інформація сьогоднішнього дня була, наче окремі пазли якоїсь загадкової і величної картини. Стрілка компаса, лілія, жертовний вогонь, японець Дама, Ангеліна та ці кляті жаби з французами… В мене вже голова закрутилася від усього цього, але картина все ніяк не бажала складатися у цілісну, хоча я відчував, що розгадка десь поряд. Та чогось важливого ще бракувало, щоб заповнити зяючі чорні провалля. Якогось місточка, що приведе мене нарешті до правди…
— Я піду спати, — втомлено сказав я і підвівся.
— Я теж, — піднялась за мною Свєтка.
Я вже нахилився, щоб заповзти у свій намет, коли Свєтка штовхнула мене у бік:
— Дивися, зараз просто перед нами — сузір’я Скорпіону. Бачиш гачок у небі? — і вказала рукою на південь. — А ота яскрава червона зірка по центру — то Антарес.
Я випростався і придивився до неба.
— Бачу, — відповів. Справді, сузір’я трохи схоже на гачок, та… звідкіля він тут? Я вирішив уточнити, чи вона не переплутала бува чогось: — Слухай, а чому там Скорпіон? Зараз же весна, а не осінь? Я сам народився під цим сузір’ям, а день народження в мене в листопаді… Щось я не доганяю…
— Все вірно, — задоволено всміхнулася Свєтка з виразом інтелектуальної переваги на обличчі.— Твій знак зодіаку — то сонячний знак, тобто знак, у якому перебуває сонце в день твого народження. А зараз, якщо ти помітив, уже ніч. Земля обернулася. Тому ми на небі бачимо знак, протилежний сонячному.
— Гм, цікаво, — пробурмотів, — а я якось над цим навіть не замислювався.
Зрештою, я багато над чим іще не замислювався…
14
Наступного дня, поки малеча та вихователі з ентузіазмом лаштували вогнище, ми зі Свєткою вирішили прогулятися околицями.
— Далеко не ходіть, бо скоро обідатимемо! — попередила Ангеліна.
— Гаразд! — махнула рукою Свєтка. — Ми тільки обстежимо, що там за лісочком… здається, там десь є річка…