Спочатку на сусідній галявині ми натрапили на дивних туристів. Вони приїхали на природу на здоровезному мікроавтобусі, на даху якого була прилаштована супутникова антена. Біля машини був напнутий дашок від сонця з камуфляжної сітки, під яким, підставивши свіжому повітрю бліді торси, загоряли два молодики. Перед ними стояв доволі величенький увімкнутий телевізор. Вони б іще сюди мікрохвильову пічку приперли… Один із них, почувши наші кроки, ліниво підняв голову і провів нас мутнуватим поглядом.
Поблукавши десь із півгодини, ми ніякої річки не знайшли, зате, вийшовши з лісочка, побачили трохи занедбаний ставок, що густо поріс очеретом, і поряд невелике мальовниче село.
— Ну що, пройдемося туди? — я кивнув у бік села. — Бо щось мені вже пити хочеться…
— Там, мабуть, є крамниця, — згодилася Свєтка. Витягла з кишені прим’яті десять гривень, придивилася до них і всміхнулася: — Розважимо дітей і себе цукерками…
До села спускалася ґрунтова дорога, що вигиналася принадною змійкою серед зелених луків. Свєтка, ступаючи поряд, занурилася у звичний для себе напівкоматозний стан і не діставала мене розмовами. Я йшов і був майже щасливий. Пахло селом — трохи свіжою травою і трохи гноєм. Біля дороги, прип’ятий до кілочка, пасся білий цап. Він підвів голову, скосивши в наш бік жовте око з прямокутною зіницею. Я підморгнув йому:
— Привіт, друже!
Цап здивовано відповів:
— Ме-е-е
Світило сонце, віяв ласкавий вітерець, зеленіла трава, квітнули біленькими дрібними квіточками і задушливо духмяніли якісь не відомі мені кущі. Ідилія та й годі. Так от, я був майже щасливий… Поки не помітив, вірніше не відчув на своїй спині тиск від прискіпливого погляду. І це був погляд не мого знайомого цапа. Це був людський погляд. Я озирнувся. За нами чимчикували по дорозі, здіймаючи куряву, два молодики. Відстань від них була ще пристойною, та я їх упізнав. Це були ті самі туристи, що стрілися нам дорогою. Либонь, теж у село до крамниці, заспокоїв я себе. Та мій гарний гумор одразу ж ніби помножили на нуль…
Село мало «культурний центр» у вигляді автобусної зупинки, крамниці й новенької, нещодавно побудованої церкви.
Я ще раз озирнувся. «Туристи» йшли за нами. Вони обидва були в сорочках-«гавайках» та у широких шортах до колін, підозріло схожих на просторі труси. Шорти в одного були сині в клітинку, а у другого — картаті, в різнокольорових квіточках. Ще вони мали солом’яні брилі на голові та фотокамери на шиї.
Ми зайшли до крамниці. Після яскравого сонця приміщення видавалося темнуватим. Я роззирнувся. Тут торгували одразу всім — від притрушених пилом батарейок до замордованої часом копченої риби. Ліниво гуділи полудневі мухи. За прилавком сиділа огрядна тітка у кокетливому червоному фартушку в білу цяточку й апатично читала газету. Серед пластмасових відер і прального порошку я відшукав поглядом ящик із водою і попросив:
— Мені води пляшку.
— Тепла, — не підводячи голови, попередила продавщиця.
— А ще оцих цукерок, грамів чотириста, — заторохтіла слідом Світлана.
— Яких, яких? — відклала газету тітка.
— Оцих. Карамельок «У гостях у казки», — тицьнула пальцем у вітрину Свєтка.
На карамельках була намальована царівна-жабка зі стрілою. Цікавий малюночок для цукерок…
У цей момент рипнули двері, й до крамниці зайшли «туристи». Стали за нами. Я знову відчув спиною їхні настирливі погляди, і від неприємного тиску навіть зіщулився. До мене повернулося давно забуте відчуття, яке переслідувало мене в ордені. Відчуття несвободи.
— То воду давати? — вивела мене із задуми продавщиця.
— Так, — відповів я і спітнілою рукою витяг гроші. Схопив пляшку та чимскоріш вибіг надвір. Свєтка вибігла слідом.
— Ти чого? — вилупилася на мене, розгортаючи фантик карамельки.
— Вони за нами стежать, — кивнув я в бік крамниці.
— Стежать? — якось неуважно перепитала Свєтка, бо вже вилупилася на фантик. Потім забубоніла: — Жаба… Ба-жа. Бо жаба… Бо жа…
— Ти мене чуєш?
— Чую! Сховаємось у церкві,— всміхнулася Свєтка й вкинула карамельку в рот, — їм же не спаде на думку в такому вигляді туди пертися…
Я кивнув, глитнувши загусклу слину.
— Будеш конфетку? — спокійно провадила вона, прямуючи до церкви.
— Ні… не хочу, — відповів я, нарешті відкрутив пляшку і зробив великий ковток теплої газованої води. Легше від цього мені не стало.
Церква була напівтемна і порожня. Чаділи та світилися золотими вогниками численні свічки, яких понатикали у поставники перед іконами невтомні прохачі.