— Ні! — заволав я.
Та мій крик захлинувся в гучному гуркоті, а кругляки гігантських гармат, прицілюючись, вже дивилися мені в очі.
— Не треба! — знову заволав я і…
…прокинувся.
4
Їх було троє. Вони вели розмову в кабінеті дядька Івана, а я знову підслуховував. Проходивши повз кімнату, я почув незнайомі голоси. Вони видалися мені підозрілими, і я зупинився біля прочинених дверей. Зазирнув туди тільки на хвильку — і, на щастя, мене ніхто не помітив.
З усіма співрозмовниками я вже зустрічався раніше. Тільки не міг уявити, що коли-небудь побачу їх усіх разом. Як не дивно, перше знайомство з кожним із них теж було пов’язане з підслуховуванням. Кульгавого Цабе я мав щастя підслухати у вентиляційній шахті над кабінетом Зарніка; професора — притуливши вухо до дверей у його власній квартирі, а третю… Так, третьою була жінка. Та сама граційна випещена пані, яку ми підслуховували з Майєю на зібранні «бабаїв». Як і тоді все в ній, від високих підборів до маківки фарбованого рудуватого волосся, натякало на роботу висококласних спеціалістів. Та цей її «гламурний» вигляд мене насторожував. І не тільки він. Її слова мені теж не подобалися.
— Ви повинні розуміти, пане Верболаз, що для нашої спільної мети ви маєте віддати нам цього хлопця, ким би вам він не доводився, — воркотіла гламурна Пишногруда до дядька Івана.
— Але він… Син подруги моєї сестри. І я не можу… — нервово відповів той.
Після цих його слів мене аж підкинуло. Я не сумнівався, що розмова йшла про мене, але… Як?! Що, я опинився в Ангеліни невипадково? Вона знала мою матір?! І нічого… нічого ні разу не сказала… В мене забракло повітря…
Тим часом кульгавий на протести дядька Івана заскрипів:
— Ні — ви можете… І не тільки можете, але й зобов’язані віддати його нам. Чи ви ще не полишили ці дуrні забавки вашої юності? Дивно. Ви ж пrекrасно знаєте, на чиєму боці сила… Якщо ваша сестrа цього не rозуміє — це її пrоблеми. Сподіваюсь, вона не плекає надію самостійно викоrистати дrабину? Це було б укrай необачно з її боку…
— Якщо ви не співпрацюватимете, ми застосуємо інші методи впливу, — солодко провадила Пишногруда. — Я не думаю, що вони вам сподобаються. Тим більше вони не сподобаються вашій сестрі…— вона захихотіла.
— Кх, — нервово кашлянув дядько Іван. — Але ж ви обіцяли… не чіпати її школи…
— Ситуація змінилася. Потому як Ангеліна втrутилася в нашу гrу… — в такт своїм гаркавим словам застукотів палицею кульгавий.
— Ви повинні зрозуміти ситуацію, пане Верболаз, — єлейно потягнула Пишногруда, — і не вступати в дурні дебати. Чи ви недостатньо лояльні до своїх роботодавців?
— Кх-кх… Гаразд. Але ж не зараз! В моєму домі…
— Ми самі визначаємо час, коли нам діяти! — відрізав кульгавий. І додав: — І не забувайте про свою дочку…
Від його останніх неголосних слів війнуло неабиякою загрозою.
— Кх-кх, — знову закашлявся дядько Іван і затих. Кульгавий вимогливо стукнув палицею.
І за секунду я почув відповідь:
— Добре. Кх. Буде так, як ви хочете… скажіть коли, і я все зроблю.
Я знайшов Ангеліну на кухні. Вона саме шаткувала капусту на борщ. З порогу я відразу ж випалив:
— Чому ви мені нічого не розповіли про мою матір?
— Хто тобі сказав? — Ангеліна відклала ніж і зблідла.
— Я все чув… Вони… Двоє… Кульгавий та Пишногруда… — дихання в мене збивалося, і я не міг навіть як слід сформулювати речення.
Після моїх слів вона вражено опустилася на стілець:
— Гросмейстер і Мирослава… — прошепотіла, і її зіниці звузилися, а губи стиснулися в нитку.
Я злісно, неначе вогняною кулею, жбурнув в неї питаннями:
— Що ви знаєте про мене? Що ви знали про мою матір? Чому вона померла? — і дивився їй просто в очі, бо більше не мав наміру знову грати в мовчанку.
Ангеліна лагідно сказала:
— Сідай послухай, — її очі потепліли, вона секунду помовчала і нарешті відповіла: — Так, я знала твою матір. Заспокойся, я все тобі розповім…
Я сів поряд на стілець, але ноги в мене нервово трусилися.
— Ми з твоєю матір’ю були подругами, — тихо вела далі Ангеліна, — але так сталося, що твоя мати померла дуже молодою…
— Як вона померла? Її вбили? — запитав я, і моя рука автоматично вп’ялася в холодне металеве бильце стільця.
— Ні,— хитнула головою Ангеліна. — Вона сама так вирішила. У неї були важкі пологи, і коли прийшов час вибирати, кому жити… Вона вибрала дітей.
— Дітей?
— Ну, дитину… Тобто тебе, — опустила очі Ангеліна.