Час зупинився, як зупиняється хвиля цунамі, перш ніж обвалитися. Я повільно перегорнув знімок. На зворотному боці рівним упевненим почерком Зарніка було написано:
Моїй коханій Лілії, коштовному каменю Йурі
Листя осіннє спадає у Руйі[36],
І з цим я нічого не вдію…
Лиш місячна квітка, чарівна Йурі,
Несе на безсмертя надію…
Хвиля обвалилася, й у мене неймовірно запекло у горлі.
— Слухай, я піду за пивом, — не дивлячись на Тарапату, проказав я. Пива мені не хотілося. Я хотів побути на самоті.
— Певна річ, — кинув, не обертаючись, Тарапата. — Крамниця за рогом.
До крамниці залишалося буквально декілька кроків, коли я почув за спиною скрегіт коліс. Я не встиг озирнутися, лише відчув, як хтось ухопив мене за руку і штрикнув голкою в плече.
Коли я побачив Зарніка, Модест викидав шприц в урну. Сині очі Зарніка були моторошно холодними. Він відвернувся. А Модест радо заїхав мені по пиці. У роті з’явилася солонувата кров із присмаком заліза…
8
Вони підготувалися до ритуалу зі знанням справи. Куди там Свєтці з її намальованим крейдою колом. Коло, яке чекало на мене, було акуратно викреслене на білій мармуровій плитці підлоги чорною фарбою. Всі риски були рівними, немов зробленими за допомогою гігантського кульмана. Ключі біля воріт сяяли бездоганною каліграфією. Тільки ніякого ножа в колі я не помітив. Точно… ніхто мене й не збирався повертати… Навколо кола вже зібралися дванадцятеро. Всі в довгих чорних плащах із каптурами.
Слабкуватою надією жевріло запитання. Як вони збираються мене примусити ввійти в потрібний стан? Потім, коли мене запхнули всередину, я все зрозумів… Ці дванадцятеро, що розмістилися по колу, почали формувати довкруж мене гігантську мерехтливу енергетичну сітку. Мені нічого не потрібно було робити. Мене тупо використовували, як бездушний предмет.
…Я просто ключ, щоб відімкнути двері.
Вогняна сітка вирувала навколо мене. Невдовзі чорні фігури затулив щільний білий туман. А потім світ обсипався, як бите скло. Під ногами з’явилася чорна безодня космосу. Я підвів голову. Над головою в синюватій димці атмосфери велично пливли блакитні хмари. Я звисав над голубою планетою, поступово розуміючи, що рано чи пізно я зірвуся і впаду. Тяжіння невідомого світу відчувалося дедалі сильніше. Тому я не став чекати. Я розкинув руки і приготувався полетіти до незнайомих континентів. Десь там мене чекала моя смерть. Вона, як Біла Богиня з мого сну, вже простягала до мене руки…
І раптом я почув, наче здалеку, відчайдушний зойк Ангеліни:
— Зупиніться! Вона жива! Його сестра жива! Я знаю! Не робіть цього! Якщо ви спробуєте відкрити портал без неї, то просто його вб’єте!
— Ну, тоді,— кульгавий дрібно засміявся, — це й буде необхідна жертва… Так Зарніку? Ти готовий до неї? Щоб спокутувати свій гріх?
— Зарніку! Зупинися! Це ж твій син! — продовжувала кричати Ангеліна.
Космос зник. Світ перекинувся. Стіни перестали мерехтіти зорями, і за пеленою знову вималювалися контури людей, що обступили коло.
— Зарніку! Поглянь на нього! Він як викапаний схожий на Лілю! — знову почувся голос Ангеліни.
Я побачив навпроти бліде обличчя Зарніка. Його очі, кольору товченої криги змішаної з купоросом, холодні й отруйні, дивилися просто на мене.
— Стули рота цій навіженій! — роздратовано кинув Гросмейстер.
До Ангеліни підбігли охоронці. Вона почала відбиватися, жбурляючи в них вогняні кулі.
— Ти не зробиш цього! — захекано провадила вона. — Я знаю, ти здатен все згадати! Згадай!
Обличчя Зарніка ще більше зблідло, він скривив рот — і несподівано сіпонувся з кола.
— Стій, Зарніку! Не слухай її. Ти що, забув, що вона зрадниця? Вона бреше! Не розмикай кола! Ти знаєш — хто розімкне коло, той загине! — попередив його Кульгавий. — У тебе вже немає вибору. Будь мужнім і принеси нам цю жертву!
— Так, у мене немає вибору… — Зарнік опустив очі та стулив губи так, що вони в нього побіліли.
— Неправда! У тебе є вибір! — відчайдушно вигукнула Ангеліна.
Все інше відбулося, як у якомусь сні. Енергетична сітка розпалася. Я бачив, як летіли вогняні кулі, що їх кидала Ангеліна, відбиваючись від охоронців. Я бачив, що весь квіт ордену лежить довкруж кола і звивається в корчах. Ангеліна щось кричала про те, що потрібно швидше тікати, поки ті, що тримали коло, не вийшли з шоку і не набрали сили. Кульгавий уже майже оклигав і сіпався піднятися, спираючись на ціпок.