Повноводий, величний, гонористий, тече він у глибокому річищі спокійно й урочисто, з гідністю зрілого мужа, котячи хвилю за хвилею. Вода його розмірено хлюпається, на нього чекає ще довгий шлях до моря, і що ближче неминучий кінець, та обитель, де він навіки упокориться, то повільніший його рух. Він зупиняється, на мить застигає і не зворухнеться, немов йому схотілося ще раз, востаннє, озирнутися назад, на такий яскравий пройдений шлях і лише потому щезнути в безодні моря!..
Я люблю дітей, щиро поважаю старість, шаную мужність, але серце моє не хоче розлучатися з юністю, лише їй одній захоплено й закохано вклоняюсь!..
І мабуть, тому я віддаю перевагу шаленим потокам ущелин, а з них наймиліша мені — Чихура. Вона була моєю купіллю, моїм першим дзеркалом.
На березі тієї Чихури, на пагорку, стоїть двоповерхова кам’яниця. Ця будівля — заввишки мов невеличка башта, завдовжки, мов палац, а стіни, як у фортеці, — неоковирна. А проте вона не схожа на жодну з цих споруд.
На світанку 9 червня 1840 року саме в цьому будинку, так-так, у 1840-му, а зовсім не в в 41-му, як твердить запис про хрещення, я й народився.
Є таке повір’я: коли народжується людина, на небі одразу ж спалахує зірка її долі, що провіщає майбутнє. Коли це правда, то на моїй зірці був, поза сумнівом, викарбуваний такий вірш:
Як тільки я народився, батько на радощах помирився з одним дворянином, якого задовго до цієї події вигнав спересердя з панського дому, а бабуся в першу ж хвилину життя надавала мені ляпасів. Моя покійна мати ось як, — наче завчений напам’ять «Отче наш», — розповідала про це:
— Хай буде щасливим мій Како! (Так звали мене маленького). І народився він непросто, не так, як усі; з’явилося на світ щось біле, кругле, чи то ведмежа, чи то жмут вати — і жодного звуку; зачаївся, навіть не запищав, либонь, думав про себе: «Звідки й куди мене занесло?» А бабуся вирішила, що немовля вмирає, і давай його щипати, а потім пару разів шльопнула. Нарешті малий закричав! Та як! І ніхто згодом не бачив, щоб Како плакав, завжди, бувало, сміявся…
Точнісінько таке розповідали й інші. Отож, виявляється, я завжди сміявся, сміх той призвів до великих неприємностей. Прийшла якось до нас сусідова годувальниця і, дивлячись на моє усміхнене обличчя, мовила:
— Ой, лишенько! Присягаюся життям мого вихованця, не на добро ваш хлопчик весь час сміється! Чи він сповна розуму?
Моя годувальниця ображено напосіла на неї:
— Що? Дурень? Янголятко він, ось хто, — янголам радіє, з янголами пересміхається! А дурників краще в себе пошукайте!
Що тут було!
Слово по слову, вчепилися одна одній у коси. Наші слуги кинулися на підмогу моїй годувальниці, сусідову годувальницю підтримали свої. Потім втрутилися й княгині, ті, звісно, обмежились тільки лайками й погрозами… Дізналися про ту притичину князі, і почалась відтоді велика ворожнеча між двома родинами. Перестали бувати одні в одних і розмовляти. Помирилися вони тільки за порадою отця Окропіра на Тевдоровому тижні, але й тоді мій батько відправив у село до годувальниці посланця з наказом:
— Негайно привези сюди мого синочка-сміхунчика, хочу показати його сусідам — хай засліпить очі моїм ворогам!
Принесли мене. Але уявіть собі, як усі здивувалися: хлопчик-сміхунчик навіть не всміхнувся, як це завжди бувало, — його наче хтось приспав: мабуть, усі в панському домі здалися мені надто незвичайними, після того як я перші десять місяців прожив у селі, ось чому я ніби задерев’янів. Та рідні мої зрозуміли й витлумачили це по-своєму.
«Зіпсували його, наврочили зі злості чи заздрощів. Ось у чому річ!» — подумали вони і відправили мене знову в село.
Годувальниця заїхала по дорозі до знахарки, і та пошептала мені від пристріту. Почепили мені на шию якісь бляшанки і дику вишню й віднесли додому, в село. Там я, звичайно, оговтався і всміхнувся. Годувальниця остаточно переконалася, що «знахарка зняла пристріт», і послала до палацу гінця з радісною вісткою, що вже все гаразд.
Здавна був заведений у Грузії звичай віддавати дітей на виховання в сім’ю селянки-годувальниці. Царські діти і діти родовитих князів росли й виховувалися в сім’ях еріставів, ерістави і князі віддавали своїх дітей дворянам, дворяни — селянам; між іншим, князівські діти найчастіше росли в селянських сім’ях.