Не слід думати, що батьки в ті часи були безсердечніші чи менше любили своїх дітей, ніж люблять їх сьогодні. На те були вельми вагомі причини: зв’язки, що виникали потім між вихованцем і сім’єю його годувальниці, об’єднували, зближували різні стани. Коли відкинути близькість між хрещеником, хрещеними та їхніми сім’ями, що виникала внаслідок обряду хрещення, — навіть кровні узи не завжди пов’язували людей так міцно, як оті «молочні зв’язки».
Не лише молочні брати й сестри, а й найближчі родичі і навіть далека рідня та знайомі годувальниці готові були в разі потреби накласти головою за свого вихованця, а той, у свою чергу, теж ставав для них вірним захисником. Ось чому в нас у стосунках між вищими й нижчими станами майже до останнього століття збереглася відома простота й душевність. Звісна річ, мене теж, за цим розумним звичаєм, віддали на виховання в село. Вічна йому хвала! І мушу зізнатися: коли в мене й збереглось щось гарне, людяне, то в основному через те, що я ріс у селі, разом із селянськими дітлахами.
У Сацеретло[1], у Верхній Імеретії, чимало гарних сіл. В одному з них, у Саване, де жила моя годувальниця, я і виріс. Село це неподалік від Сачхере, в мальовничому куточку, і дихається там чудово — тому й прозвали його Саване, тобто обитель спокою, обитель відпочинку. Від нашого дому до Сачхере пішки можна дістатися менше, ніж за півгодини. Тут я навчився ходити, тут вимовив свої перші слова. З Саване пов’язані найперші мої спогади.
Як зараз бачу, дерев’яна, під очеретяною стріхою хата, — одні двері передні, другі ведуть на задвір’я. Вікон у хаті нема, замість них димові отвори, крізь них виходить дим і проникає світло. Вогонь не згасає цілісінький рік, посеред нього і взимку, і влітку тліє величезний корчуватий пень.
Селянська сім’я з ранку до вечора за роботою, якій немає кінця-краю, діти теж завжди щось робили, їхній розум і почуття ніколи не були безтурботними. Чоловіки на світанку йдуть у поле або в ліс, там вони і обідають, і полуднують. Рідко коли повертаються додому до смеркання. А жінки невтомно клопочуться вдома: порають худобу, підмітають, прибирають, чистять, готують обід і вечерю і ще в них безліч усілякої дрібної роботи.
Дитина бачить, що всі працюють, то й собі прилучається до дорослих і привчається до праці.
У п’ять чи шість років я вже прекрасно знав, як порати худобу, як приготувати обід або вечерю; вмів просіяти борошно, замісити тісто, спекти перепічку; знав, як і чим присмачувати різні страви, і ще багато чого. Я добре засвоїв, коли і як орють, сіють, косять, полють і підгортають, засвоїв так, що добре з усім упорався б, якби у мене в руках опинилося знаряддя відповідного розміру.
А ось плести шкарпетки й шити я не вмів, щоправда, лише тому, що всі навколо говорили: «Великий гріх чоловікові братися за жіночу роботу». Я теж вірив у це. А проте потай грішив — навчився чухрати шерсть і збивати вовну. Ось як це було.
Усі дні, з ранку до вечора, я проводив з нерозлучним приятелем і ровесником — сином моєї годувальниці, котрого вона вигодувала разом зі мною.
Якось у дощовий день жінки понесли в поле їжу, а нас не взяли з собою, залишили вдома. Кривдно було нам, але нічого не вдієш. Від нудьги рятувалися грою в «ножика», потім у крем’яхи, але гра йшла мляво, всі ці розваги давно нам обридли. Молочний брат запропонував мені:
— А давай дідусеві бороду почухраємо!
Він зняв чесалку, приніс вовну і став її чухрати, примовляючи:
— Розтріпуйся, розтріпуйсь, дідова бородо!
Мені дуже сподобалась ця гра, і я захопився нею. Спочатку в мене нічого не виходило. Разів зо два я навіть уколовся об зубці чесалки, але гри не облишив.
Хто був той дід і за що ми, власне, з ним так розправлялися, про це ми й гадки не мали. А проте завзято чухрали дідову бороду, поки не вибилися з сил. І тоді молочний брат сказав:
— Годі чухрати... Тепер давай пустимо її за вітром...
Він зняв тіпалку, приніс вовни і став її розпушувати. Розпушуючи, танцював навприсядки під акомпанемент тіпалки. Я теж, звісно, не відставав од нього.
Гра в «дідову бороду» так припала нам до душі, що досить було жінкам піти з дому, як ми одразу бралися за неї і навчились чухрати і розпушувати вовну не гірше від жінок. Ми завжди пильнували, щоб ніхто, бува, не довідався про нашу розвагу. Та одного чудового дня уклепалися. Годувальниця в розпачі дряпала собі нігтями щоки:
— Ой, лишенько! Що ви накоїли? Ой лишенько, це ж великий гріх! Хіба личить вам братися за жіночу роботу? А що скажуть пани, коли чутка дійде до палацу?