Я не раз і раніше бував у палаці, але тепер багато що здалося мені тут чужим. Я впізнав майже всіх своїх родичів, але через гостей знітився. Доводилося підходити до кожного, вони приголублювали мене і, видалось мені, налітали, мов сойки на сову.
— Гей ти, селюк! — гукнув мені батько. — Учися поводитись, як личить панові, не забувай, що ти княжич. Слухайся, коли тебе повчають. А не будеш слухатись — зачиню тебе, як того хлопчика...
Він узяв мене за руку і підвів до дзеркала. Я побачив себе на повний зріст і засміявся.
— Бачиш? — спитав батько.
— Ну, бачу, я ж не сліпий.
— Ти його знаєш?
— А чому ж не знаю?
— Може, ти хочеш з ним побитися?
— З ким?
— З отим маленьким хлопчиком.
— Та який там хлопчик! Що ти вигадуєш! То ж моя тінь!
— Звідки ти знаєш, що то тінь?
— Звідки? Хіба мало я їх у воді бачив!
Почувши мою відповідь, усі засміялись і здивувалися.
— Не гнівайся, пане,— вигукнув управитель, — не гнівайся, але, виходить, правильна приказка: яка порода, такий і жеребчик. Якби він був простий сільський хлопчик, ніколи не збагнув би. Коли я вперше побачив себе в дзеркалі, у мене вже сивина пробивалася, та й тоді я мало не збожеволів.
Управитель, певно, ще багато чого збирався сказати, але мати урвала його, підкликала мене й спитала:
— У воді? Як же це було?
— А от коли ловиш рибу в Квірілі чи Ізварі. Завжди себе у воді бачиш, а вночі лише зорі та місяць.
— Як же ти рибу ловив?
— Маленьку на гачок, а велику руками. Засуну руку в щілину між камінням, відчуваю — клубок якийсь, думаю, соми збилися, витягаю, виявляється, гадюка. Так і обкрутиться кругом руки.
— А як же ти? Не страшно? — вигукнула мати.
— Ні! Стукну об гострі каменюки — і все.
— А якби вжалила?
— От вигадала! Хіба гадюка у воді жалить? У неї ж отрути нема. Коли хочеться гадюці у воду — вона одразу ж на березі випльовує отруту, а як виповзе з води, злиже її язиком. От коли хтось на землі стріне гадюку, то кепська річ: як на світанку вжалить, людина не доживе до заходу сонця, а як на заході сонця вжалить, то і ночі не протягне людина, помре до ранку.
— А що, як гадюка не знайде своєї зеленої отрути?
— Звичайно, коли хтось сховає чи закине далеко камінь з отрутою, гадюка шукає його на березі, звивається, а як не знайде, — вдариться з горя головою об камінь і здохне...
— Звідки ти все це знаєш?
— Торік ми бачили таку здохлу гадюку на березі Квірілі. І голова в неї ціла, і на тілі жодної подряпинки, а нежива... Рибалки казали: мабуть, втратила свою отруту і вбилася.
— Чого ж гадюка так побивається через свою отруту, чи не простіше нести її з собою у воду?
— Та вона ж проклята! А воду ж усе село п’є, всі одразу б отруїлися, і дорослі, й діти...
Мої міркування смішили матір, вона гладила мене по голівці. А я, оскільки мені дозволяли розповідати про сільські пригоди, ладен був говорити хоч до вечора. Та гості перервали нашу розмову.
— Хай прокляне їх святий Георгій! Тьху! Тьху! Хтось, певно, лає нас, — почулося звідусіль, і розмова про гадюк ущухла. Настала обідня пора, хтось гукнув з балкона слугам, щоб подавали обідати. Вбігло раптом душ двадцять, а може, й тридцять слуг і виструнчилися посеред кімнати. Пани і знатніші гості повмощувалися в ряд на тахті: навпроти них, на другій тахті, посідали дворяни, на чільному місці за столом сів піп. На сходах хтось кашлянув.
— Моураві! — почулися голоси.
І справді, з’явився управитель, а за ним з тацями в руках — вервечка слуг. Управитель відійшов убік і притулився до колони. Ключники несли хліб у кошиках, кухарі — горщечки й чавунчики з різними стравами. Поставивши все те в один куток, вони теж урочисто виструнчилися там.
— Дайте помити руки! — звеліли пани.
Один слуга взяв тазика, другий глечика, третій рушника. Слуги обійшли всіх по черзі. Потім двоє з них занесли низького довгого дерев’яного стола. Одна його ніжка погано трималася.
— Поправте ніжку! — наказав пан.
Слуги, всі як один, кинулися з кімнати. Один із них за мить повернувся з камінцем, інші поспішали слідом. Швидко перевернули стола та й ну стукати. Коли ніжку прибили, виявилось, що стіл хитається, як і доти. Хтось перестарався, і ніжка зробилася коротшою, ніж треба.
— Підкладіть тріску, — наказав пан.
Слуги побігли по тріску. Знову ж таки тріску приніс один з них, а всі інші йшли слідом: підклали тріску, закріпили стола. З однією халепою впоралися, так інша з’явилася. Запах страв принадив голодних собак. Вони вбігли до кімнати, забилися під стіл і повлягалися там.