— Проженіть собак! — звелів пан.
Слуги схопили дрючки й заходилися лупцювати собак під столом.
Собаки не хотіли вилазити, довго відгавкувалися, стукали хвостами, але нарешті мусили підкоритись і залишити кімнату.
Зо три собаки забилися під ноги дворянам. Слуги взялися гамселити собак дрючками, коли це раптом один дворянин заволав:
— О горе, ногу мені перебив, навіжений! Ти не гнівайся, пане, але він зробив це зумисне!
Слуга злякався й заперечував, повторюючи:
— Хай нашле на мене свій гнів і Господь, і пан мій, коли я зумисне.
Пригода ця викликала регіт, дворянин прикидався, ніби йому дуже боляче, потирав ногу і кривився. Коли собак вигнали, біля дверей лишилося кілька слуг з дрючками в руках, щоб відбивати нову навалу.
Точнісінько таке можна було спостерігати і в інших родинах. Завжди морочилися з розхитаними столами, виганяли собак під час обіду, вечері чи бенкетів, і нікому й на думку не спадало раз і назавжди полагодити стола чи до обіду поставити слуг біля дверей, щоб не впустити собак до кімнати. І старі, і молоді так звикли до цих безглуздих оказій, що їм годі було уявити, як це можна спокійно пообідати чи повечеряти. Здавалося, все це таке ж обов’язкове, як і благословення застілля священиком.
А коли з усією цією морокою впорались і страви подали до столу, моя мати раптом зойкнула, звертаючись до батька:
— Що ти робиш?
Виявляється, батько вже підніс до рота чималий кусень, перш ніж священик устиг прочитати «Отче наш» і благословити обід. Батько, збагнувши, якої помилки припустився, підхопивсь і замахав священикові рукою. Той похапцем пробурмотів «Отче наш» і благословив стіл. Лише тоді батько проковтнув кусень, якого тримав у роті, присоромивши при цьому священика:
— Мало не подавився через тебе, отче! І проковтнути — страшно, і виплюнути негоже, а ти тягнеш, тягнеш...
— Хай не позбавить мене Бог вашої милості, я й так поспішав, двічі пропустив...
Тоді вже розгнівалася мати і з докором сказала батькові:
— Бачиш, до чого призвів твій поспіх! Через тебе навіть священик узяв гріх на душу. Де це чувано — читати молитву швидкома і Всевишнього дурити!
Священик почервонів і почав виправдовуватися:
— Господь Бог наперед благословив вино і хліб... Не страшно, коли чогось недоговориш...
— Що ти кажеш, отче? — заперечила мати. — Звичайно, Всевишній, ще створюючи світ, благословив усе суще, але навіщо ти тоді сам щодня берешся за требник?
Розмова ця могла затягтися, і невідомо, чим би вона закінчилась, якби батько не підвищив голосу:
— Годі вам, знайшли час для суперечок... Я голодний!
Усі замовкли й старанно взялися до їжі. Подавали все нові й нові страви, стіл аж угинався від них. Перед кожним гостем стояла порція, яка цілком могла б задовольнити будь-який апетит. Та батькові все ж піднесли ще окремо тацю з рачинським телям, розрізаним на шматки за всіма правилами кухарської майстерності.
Час від часу батько подавав шматок телятини комусь із гостей. Гості шанобливо відказували:
— Хай благословить Всевишній твою щедрість...
Я роззирався навсібіч і раптом серед слуг помітив свого молочного брата (слуги дивились, як ми їмо, і тихенько ворушили губами). Брат підморгнув мені. Я одразу здогадався, чого він хоче, крадькома схопив жирний шматок м’яса і вмить кинув йому. Хлопчик, що мав великий досвід гри в м’яча, звичайно, спритно, як сокіл, спіймав подачку і сховав за пазуху. Багато хто не помітив моєї витівки, тільки мати побачила, як я кинув м’ясо, і мовила, всміхнувшись:
— Синку, чому ж ти дав тільки одному? Інші ж образяться. Бачиш, он трохи далі теж стоять хлоп’ята. Всі вони колись будуть твоїми слугами і візирами. Пригости і їх!
Я залюбки виконав материн наказ і кинув усім хлопчакам по кусневі. Певно, вони теж уміли добре грати в м’яча. Двоє з них підхопили шматки, що пролітали над ними, наче сокіл перепілку. Тільки хлопчик, трошки старший від інших, упустив м’ясо на підлогу, і відразу ж пролунали вигуки:
— Яка ганьба! Ненадійний слуга своєму панові!
Хлопчик знітився, але швидко підняв м’ясо з підлоги.
— Дати йому стусана! — наказав пан.
До винуватця підбігли хлопчаки й дали стусана. І дивина! Цього не сприйняли як образу ні ті, хто давали стусана, ні той, хто його дістав. Здійнявся загальний регіт.
Хлоп’ятам кинули ще хліба, і вони радісно висипали на подвір’я, щоб дообідати «гостинцями».