Вино розносили у повних по вінця келихах. Піднімаючи перший келих, усі хрестилися й вигукували:
— Слава Всевишньому! Слава за милість до народу свого!
— Благословен Богом наш пан і раби його! Потім додавали, звертаючись до священика:
— Благослови, отче!
І випивали до дна келихи. Після цього кожен пив стільки, скільки хотів. Виголошувати особливі тости нікому й на думку не спадало. Що довше тривав обід, то веселіше ставало за столом: гості сміялися, жартували, розповідали про веселі пригоди. Часто в загальних веселощах і бесідах брали участь і слуги, але трималися дуже шанобливо.
Обід закінчився, прибрали зі столу. Слуги піднесли всім води, щоб іще раз помити руки. У палаці лишилися самі пани. В ті часи вважалося за необхідне відпочивати після обіду, і батько з матір’ю пішли до своєї спальні, а мене привели до зали і там лишили.
— Побудь тут, а як захочеш поспати, лягай на тахту. Ось мутака[3], підкладеш під голову й спатимеш. Поки спека не спаде, я тебе на подвір’я не випущу. Бачиш, навіть худоба від спеки божеволіє. Не приведи Господи, ще гадюка вжалить чи скажений собака вкусить. А коли дихне прохолода, попрокидаються інші хлоп’ята, тоді стрибайте, бігайте, скільки забажається...
Двері зачинили, і я вперше в житті опинився сам, та ще й замкнений. Стало сумно, різні думки опосідали одна за одною. Серце зажурилося за селом.
«Правда, — думав я, — в таку спекоту погано товктися під сонцем, але можна ж сховатися в затінку дерев, погратися там у ножика чи в крем’яхи. Кажуть: «Спи». Хіба я сонько якийсь чи ледацюга, щоб валятися в ліжку серед білого дня...
Ось такі печальні думки снували в голові й краяли серце, підкочуючись клубком до горла. Раптом щось у кімнаті зашипіло, задзвонило. Я підвів очі й побачив: на стіні висіла якась скринька (то, виявляється, був дзигар), скринька здвигнулася, відчинились дверцята, вистрибнула зозуля, тричі прокувала і сховалася. Я одразу ж підхопився з тахти, забувши про всі прикрощі й тривоги.
«Ось куди залетіла зозуля!» — подумав я.
Коли я жив у селі, то взнав, що зозуля не дбає про своє гніздо, а підкидає яйця в чужі.
«Мабуть, ластівка мостила собі гніздечко в кімнаті, — подумав я, — а зозуля в нього забралася».
Я вирішив підкрастися й накрити зозулю шапкою. Підкрався тихо-тихо, навшпиньки, підставив стільця, виліз на нього, але до годинника все-таки не дотягнувся, — він висів надто високо. Тоді я поставив стільця на стілець, сподіваючись у такий спосіб дістатися до зозулі, й почав дертися, — але стілець раптом похитнувся, і я з гуркотом упав на підлогу. На гуркіт прибігли з суміжної кімнати родичі. Побачивши, що я лежу на підлозі, вони спочатку злякалися, але, переконавшись, що я живий і здоровий, розреготалися. Плакав я, ні, ридав, мене ніяк не могли заспокоїти, аж поки старша сестра не взяла мене за руку і не забрала в свою кімнату, де, виявилося, була і моя годувальниця, вона прийшла провідати панів.
Моя матір була з давнього знатного роду. В 1820 році, в часи Феофілакта, було заарештовано Кутателі і Генателі, і відбулося повстання: очолював те повстання, як вважали, батько моєї матері, великий Іване Абашидзе, його згодом убили в Ахалціхе. Іване був сином царівни Дареджан, дочки царя Соломона Першого. Коли повстання придушили і, здавалося, всі заспокоїлись (не можу не зауважити, що під час того повстання народ тільки відкрито висловлював своє незадоволення, а до зброї не брався), влада сплюндрувала маєток Абашидзе, а сім’ю його відправила в неволю разом з іншими.
Останній володар Гурії, Мамія Гуріелі, рідний брат дружини Абашидзе, заступився за сестру та її дітей — клопотав перед урядом, а дітей, окрім старшого сина царівни Дареджан, повернули з дороги назад.
Дванадцятирічною була тоді моя матір, але всі ті події назавжди закарбувалися в її серці. Сім’я Абашидзе повернулася додому, та виявилось, що землю і кріпаків одібрано, будинок пограбовано і розгромлено. На які кошти жити? Звідки чекати допомоги? Тоді правитель Гурії прихистив їх у себе і докладав чимало зусиль, щоб розвіяти їхню печаль, вселяв надію на краще майбутнє. Найбільше побивалась, виявляється, моя мати: вона все згадувала царівну Дареджан, котра любила і виховувала її, як рідну дочку, вважала її талановитою дитиною.
Гуріелі, як і царівна Дареджан, ставився до моєї матері дуже шанобливо. Тоді в палаці Гуріелі, як і в інших знатних грузинських родинах, жили католицькі пастори. Вони були серед наближених людей — майже так, як і васальні дворяни — і користувалися великим впливом у сім’ях феодалів.