Ці вчені люди з європейською освітою мали великий вплив і на мою матір; саме завдяки їм вона вивчила разом з іншими науками медицину і сільське господарство. Допитлива, працьовита, надзвичайно обдарована, вона чудово засвоїла все, що треба було знати за тих часів грузинській жінці, була дуже начитана, розумно вела господарство, славилася як чудова рукодільниця. Вставала мати вдосвіта, разом з півнями, не присідала до пізнього вечора, ніхто ніколи не бачив її без роботи.
— Лінь та бездіяльність — мати всіх вад, — повторювала вона. — А добре діло як молитва.
Вона уважно стежила за слугами, не дозволяла нікому бити байдики, вчила їх різних ремесел, а деяких і грамоті.
Така поведінка в ті часи, за кріпацтва, вважалася незвичайною і навіть дивною, і багато хто не схвалював усіх тих нововведень.
Оскільки матір трималася завжди гордо й незалежно, про неї йшла слава замкненої, суворої і жорстокої жінки.
— Спробуй стати на один рівень з людьми, вони звикнуть до тебе, посмілішають, перестануть рахуватися. І тоді що не порадиш — не послухають, — казала вона.
У палаці всі її боялись і водночас дуже поважали.
Колись я теж думав, що в мене сувора, черства матір. Коли я виріс і порозумнішав, усвідомив усю правду: вихованка католицьких пасторів, що виросла під наглядом і впливом царівни Дареджан, вона, бувши знатного роду, свідомо все життя, до того ж із добрими намірами, носила маску суворості і вимогливості, а серце в неї було любляче і ніжне.
Треба було бачити її, коли в нашому палаці хтось хворів, — нехай навіть найпростіший з усіх його мешканців. Вона не відходила від недужого, доглядала, не мала спокою ні вдень, ні вночі, була уважна й турботлива, ставилась, як до рідного. Допомагати тому, хто потребує допомоги, — це був материн закон, її думки завжди були пов’язані з іншими й належали іншим; складалося враження, що вона відмовилась від особистого життя. І завжди була вона невесела, а на Спаса її можна було побачити заплакану. Казали, нібито в цей день вона згадує якусь подію юності...
Зате мій батько мав зовсім іншу вдачу, інші погляди і смаки. Останнім часом рід Церетелі піднявся, а родина сахуці, користуючись підтримкою уряду, правила над усіма іншими відгалуженнями роду Церетелі.
Бабуся рано овдовіла, батько тоді був іще зовсім маленький, більше дітей у бабусі не було. Залишили домівку і дядьки, вони виїхали, приєднавшись до почту царя Соломона. Хіба важко образити беззахисну вдову з сиріткою на руках? Охочий до наживи, сахуці скористався, звичайно, цією нагодою.
Розказують, що одного разу прийшов до моєї бабусі його управитель і сказав:
— Сахуці хоче, щоб ви віддали йому маленький будиночок з дзелкви, який стоїть у вашому дворі. Хазяйка маєтку, звісно ж, відмовила. Та управитель привів усе-таки людей, будинок розібрали і перенесли на нове місце. Ображена, розгнівана цим вчинком, бабуся написала сахуці листа:
«Великий Зурабе Церетелі! Соромся негідного вчинку. Ти скористався тим, що нікому зараз захистити вдову та сироту і позбавляєш їх даху над головою. Хто знає, що буде завтра! Якщо з ласки Божої повернеться мій дівер, усе обернеться інакше, і тоді твоє сьогоднішнє щастя стане таким, як наше нещастя, з тобою станеться те, що сталося з нами».
Ось що відповів їй Зураб Церетелі:
«Притримай язик за зубами, дочко Абашидзе. Сама знаєш: зараз моя година і моя воля. Занесу тебе до списків, і ти разом зі своїм сиротою опинишся в Моздоці».
Така погроза, звичайно, змусила вдову замовкнути — що вона могла вдіяти! А сина свого вона так оберігала, так за нього боялася, що не відпускала від себе ні на крок.
Тому-то мій батько одержав лише домашнє виховання — він знав те, чого могла навчити його мати.
Постійне перебування під захистом і наглядом матері призвело до того, що він став примхливий і не позбавлений дивацтв. Він не терпів полювання — розваги, дуже поширеної серед тогочасних поміщиків; не любив ходити в гості, сидів удома, але нічого не робив. Батько був переконаний, що «людина створена для миру і спокою». Він сам не перевантажував себе роботою, та й інших не примушував працювати. Любив поспати і не журився тим, що слуги цілісінькими днями байдикують. Він мав тонкий смак, полюбляв добре попоїсти і завжди примовляв:
— Дивіться, щоб ніхто в домі не лишався голодний, щоб усі, і дорослі й діти, наїлись досхочу...
Батько був дуже добрий. Не знав почуття ворожнечі й злості, але при цьому виявляв нестриманість, і найменша дрібниця прикро вражала його, він гнівався і тоді вже не жалів ні близьких, ні далеких...