Найчастіше такі напади гніву траплялися з ним, коли хтось, хоча й ненароком, порушував його сон. До речі, гнів цей дуже швидко минав. Ось кілька випадків батькової примхливості чи нестриманості.
У давнину був у нас звичай ходити по маєтках і славити Христа на Різдво й на Великдень. Якось, коли мій батько спав, до нас прийшли колядники і заспівали «Чону».
Тільки співці встигли дійти до слів: «Алатаса, балатаса, поклади свій дар нам у кошик», як батько прокинувся і, мов лев, накинувся на них. Побачивши розлюченого пана, босоніж, у самій сорочці, з розкошланим чубом, і, почувши його погрози, колядники перелякались і порозбігалися хто куди: бігли щодуху і, рятуючись, перестрибнули через кам’яну огорожу. Звісна річ, наколядовані яйця геть потовклися. Батько мій повернувся в палац і наказав мураві:
— Дізнайся, хто приходив, жодного не лишу живим!
І врочисто заприсягся вигубити всіх до одного. Та коли виспався, був у доброму гуморі, сміявся, жартував і своє перше розпорядження скасував:
— Дізнайтеся, хто були ті нещасні, видайте їм з комори стільки яєць, скільки роздавилося, та ще й гарно пригостіть.
Так і велося: коли батько спав, його боялись, а коли не спав, до нього приходили без страху.
У господарські й домашні справи батько не втручався зовсім: про все клопоталася матір. Але норовистий батьків характер і тут проявлявся. Він незрідка просто заважав матері, і тому поміж такими дуже несхожими натурами, часом виникали всілякі непорозуміння. Батькова поведінка не подобалась матері, але вона іноді йому поступалася.
Батько сідав обідати рівно опівдні, щойно зозуля прокує дванадцяту. Жодного разу він не сів до столу раніше ним самим призначеного часу, навіть якби дуже зголоднів. Він чекав, коли вистрибне зозуля, але іноді терпець йому вривався, і він кричав:
— От клята птаха! Чому вона так запізнюється і не кує на обід?
Така поведінка не подобалася матері, і вона часто казала батькові:
— Нехай упаде твій гріх на того, хто тебе так виховав!
Люди з таким сварливим характером, як у батька, дуже незручні в побуті, — вони завжди порушують усталені в сім’ї порядки. Однак у палаці всі любили пана більше, ніж пані. Дивина! Моя сувора на вигляд матір ніколи не карала, здебільшого заступалася за тих, хто постраждав, рятуючись від батькового гніву, і все ж її вважали суворою.
Коли випадав вільний від обов’язкових робіт час, слуги йшли в ліс по дрова. Ліс був неподалік. Нехитра річ зібрати по в’язці хмизу, і часу на це треба небагато. Та чи варто повертатись у маєток до вечора? Слуги заводили різні ігри, а між них і гру в оплакування.
Оберемок дров накривають чохою[4]. Прилаштовують до неї шапку, один з гравців стає навколішки, двоє його підтримують, а всі інші голосно підскиглюють тому, хто примовляє, ніби плакальниця над небіжчиком. Оплакують кого надумають: один одного, управителя, кухарів, пекарів. Цього разу оплакували управителя. Дізнавшись про це, він образився й розказав панові:
— Оплакали вже вас.
Батько розгнівався, велів покликати «плакальників», і все могло б сумно скінчитися, якби не втрутилася матір:
— Не випадає тобі гніватися, не розібравшись, що й до чого. Всяке буває оплакування. Хто знає, що вони при цьому примовляли? Може, й справді уявили раптом, що буде з ними, коли помре пан, от і заголосили... Слуги підбадьорились і почали присягатися:
— Господи, одверни від нас гнів володаря нашого! Ми й гадки не мали одспівувати вас, не доведи, Боже, дожити нам до такого дня. Ми тільки моураві...
Батько мимоволі засміявся.
— Гаразд, не буду вас карати, — сказав він, — ви тільки ось тут, при мені, покажіть, як одспівували моураві.
Слуги негайно принесли оберемок хмизу, накрили чохою і заголосили:
— О, лихо нам, наш моураві...
І почалася комедія: оплакували вони управителя по черзі, всі як один. Почали збігатися люди, зібрались усі, хто був у домі, і старі й малі, це перетворилося на загальну розвагу. Розсудіть самі: навіть матір, дивлячись на цю сцену з сусідньої кімнати, ледве стримувалася, щоб не розреготатись. Не веселився тільки моураві. Наступного дня він прийшов до батька з клопотанням: «Відпустіть, коли можна. Хочу додому з’їздити».
Може, хтось подумає, що батькові, котрий охоче брав участь в отаких витівках і відзначався легковажністю, просто бракувало розуму. Аніскілечки! Він був дуже розумний, винахідливий і красномовний, хоч красномовство його часто було ядучим. Матір не раз говорила:
— Мої діти успадкували від батька його дотепність, щоправда, отруту свою йому випало розміняти на дрібнички.