Дітей було п’ятеро, і всі ми, з Божої милості, аж надто язикаті — тож неважко уявити, якою була б не «розміняна на дрібнички» батькова дотепність.
Справді, приємно й цікаво було бачити батька, коли він був у доброму гуморі. Якби він одержав трохи ґрунтовнішу освіту і мав належні умови для розвитку своїх здібностей, то став би непересічною людиною. Але нестриманість у поєднанні з винятковою добротою призвели до того, що якби не матір, то в нашому маєтку не було б ніякого ладу. Батько це розумів і в хвилини ніжності й доброти задовольняв материні забаганки і рахувався з її волею. Хоч батько мав примхливий характер, та родичі й знайомі дуже любили його, і уряд виявляв до нього високу шану. За чесність і прямоту чимало гріхів прощалося.
Якось генерал-губернатор Гагарін прислав до нього гінця з наказом: «Негайно приїзди до мене, хочу привітати тебе з царською милістю».
Сталося це у Вербну неділю. Батько прибув до генерал-губернатора. Гагарін привітав його з «царським благоволінням».
Улещений, вельми потішений царським благоволінням, батько вмостився зручніше й чекав, коли нарешті йому вручать речові докази «благовоління». Чекав він, чекав, уже й обідня пора настала, батькові увірвався терпець, і він вигукнув:
— То давайте вже мені, зрештою, якщо вирішили дати, оте ваше «благовоління».
Начальник губернії розсміявся і попросив перекладача розтлумачити йому, що «благовоління» — то всього-на-всього найвища подяка.
Батько геть втратив самовладання, розсердився, підхопивсь і вибіг, вигукуючи:
— Боронь нас, Боже, від такого благовоління! Без обіду лишили. Верба ж сьогодні! Я краще з’їв би добрий кусень балика.
Не минуло й півгодини, як до нас прибув перекладач від Гагаріна з двома добрячими баликами.
«Дозволь піднести це тобі на додачу до «благовоління», — велів переказати губернатор.
Батько, вельми потішений, попросив висловити генерал-губернаторові свою щиру вдячність.
Мені пригадується багато кумедних випадків, що характеризують своєрідний батьків норов. На той час фотографія була ще новиною в Росії. Мій брат сфотографувався і надіслав нам поштою той знімок. Ми одержали повідомлення. Я поспішав у гімназію і, виходячи з дому, попросив сказати батькам, що зайду за бандероллю після уроків. Але батькові кортіло швидше її одержати, і він власною персоною подався на пошту. Увійшов, побачив, що ніхто не звертає на нього уваги, став роззиратися, шукаючи стільця, але його ніде не було. Стояв батько разом з іншими відвідувачами й розмірковував:
«Що ж це таке? Куди б я не прийшов, мені всюди люб’язно пропонують сісти, а цей негідник, певно, не поважає мене!»
Начальник пошти був новий і не знав батька. Батько почекав ще трохи, потім, не стерпівши, підійшов до начальника й сказав:
— Ти ще довго примушуватимеш мене чекати? Віддай те, що надіслав мій Іліко, і відпусти.
— Який Іліко?
— Мій син! Служить в охороні государя-імператора...
— Не знаю його!
— А, ти його не знаєш? Яке нещастя! Йому, певно, тепер і шматок хліба в рота не полізе. Сина мого в палаці знають, і не має жодного значення, знаєш ти його чи ні!
— Авжеж, але ви самі хто зволите бути?
— Я? Князь Ростом Церетелі.
— Вас я теж не знаю.
— Та я ж тобі кажу, хто я!
— Цього замало.
— Може, накажеш на іконі присягтися?
— Ні, навіщо присягатися, підіть і принесіть посвідчення.
— Посвідчення? А що я маю засвідчити?
— Що ви справді князь Ростом Церетелі.
— У кого я маю взяти те посвідчення?
— В поліції, у квартального наглядача.
Такого нахабства батько вже не міг витримати і схопив начальника за барки...
Ображений начальник пошти особисто поскаржився губернаторові. Викликали батька. Увійшовши до приймальні, він з порогу сам накинувся з докорами на губернатора.
— Що ж це таке? Ви всім світом керуєте, всіма верховодите, а не можете знайти підходящих людей — різних блазнів і божевільних тримаєте на службі!
— У чому річ? Що ви там накоїли? — спитав губернатор.
— Я «накоїв»! Великий імператор Олександр Перший нагородив мене, Ростома Церетелі, князівським титулом. Микола підписався під ним, Олександр Другий приклав печатку, і ось тепер якийсь негідник відбирає в мене милість, подаровану трьома государями; либонь, думає, що ця милість — черкеска, яку він мені подарував із свого плеча. Посилає мене в поліцію, каже, нібито все це нічого не варте, коли не підтвердить, бачте, сам квартальний, Максим Мгалоблішвілі.