«Дорогий Акакію! — писав Ілля Чавчавадзе. — Я не зважився надіслати тобі примірник того надрукованого листа, з яким я звернувся б до інших. Інші — то інші, а ти у нас єдиний наш Акакій. (Розрядка моя. — Р. Ч.). І тому не лише моє особисте бажання, а й обов’язок перед батьківщиною змусили мене звернутися до «обранця» нашої країни з окремим листом і просити його прикрасити сторінки нашої газети своїми талановитими творами».
Ілля Чавчавадзе, суворий і непідкупний в оцінках людей, називає Акакія «єдиним нашим»... У цих словах — і загально-грузинська, всенародна оцінка. Обом їм судилося стати реформаторами літературної мови, основоположниками критичного реалізму в грузинській літературі, видатними громадськими діячами, виразниками дум і сподівань цілого покоління. За непохитність і вірність громадянським ідеалам одного з них підступно вбили, а другий попрощався із загиблим проникливими словами: «Коли Грузії не судилося вмерти — і ти будеш разом з нею безсмертний, а коли вона приречена все-таки на загибель, як міркує і сподівається дехто, то можна лише позаздрити тобі, бо ти випередив її кінець і вже його не побачиш!»
Акакій Церетелі пережив свого славетного побратима на вісім років і теж спочив вічним сном на Мтацмінді, святій горі, неподалік від Іллі, щоб і після смерті бути з ним поруч. На могилі поета скромний пам’ятник (до речі, граніт для нього надіслали з України грузинські студенти в 1925 році), на якому зображена ліра й написано: «Акакій». Це магічне ім’я не потребує ніяких пояснень грузинам — воно в серці кожного з них.
Ніхто з грузинських письменників XIX століття не залишив нам такої хвилюючої оповіді про власне життя, особливо дитинство та юнацькі роки, як Акакій Церетелі в «Пережитому». Щиро, з теплим ліризмом і гумором змалював Церетелі життя в сім’ї, роки, проведені в домі годувальниці. З цих розповідей постає колоритний образ примхливого, запального, але доброго Акакієвого батька — князя Ростома Церетелі, матері — Екатеріне Абашидзе, правнучки імеретинського царя Соломона І. Енциклопедією народної освіти в Грузії другої половини ХІХ століття вважають спогади Акакія про навчання в Кутаїській гімназії, куди він вступив 1850 року десятирічним хлопчиком. Сувора заборона грузинської мови, жорстокість викладачів, заохочування доносів і лицемірства — реальність, у якій опинився майбутній поет. Та була й інша реальність — досить широкий спектр дисциплін, які пропонувалися гімназистам; це — закон Божий, природознавчі науки, історія, математика, риторика, поетика, а також російська, турецька й французька мови. Той, хто збирався вступити до університету, мав повідомити про це заздалегідь. Тоді він додатково вивчав ще й латину. Спочатку Акакій від цього відмовився: юнак вважав, що батьки не зможуть забезпечити його матеріально. Та розмови з викладачем математики, Казимиром Родзевичем, поляком за походженням, якого Акакій називає «одним-єдиним променем у жахливій пітьмі», схилили його до думки, що слід орієнтуватися на університет. І тоді він взявся і за латину.
Завдяки розповідям учителя Конрад Валленрод — романтичний персонаж однойменної поеми Адама Міцкевича — став для Акакія взірцем героя. Як і Валленрод, юнак вважав, що рідний край має право вимагати від нього повної самопожертви, і вирішив стати полководцем, із зброєю в руках вибороти омріяну свободу.
Гімназії він не закінчив, залишив її, недовчившись одного класу. В квітні 1859 року Акакій уперше покинув батьківський край і відплив з Потійського порту до Одеси, а звідти вирушив до Петербурга.
В столиці Акакія чекав старший брат Іліко, він служив у царському почті, або, як його називали, — в «конвої». Побачивши, що вся їхня «військова служба» полягає в щоденному гарцюванні на конях та безтурботних розвагах, Акакій переконався: Конрадом Валленродом тут не станеш. Юнацька мрія поступилася здоровому глузду — піти вчитися в університет на факультет східних мов. Він відчував: зовнішня розкутість і незалежність «конвойців» насправді — закамуфльоване рабство. А. Церетелі вважав, що людина має бути вільною, але не від любові до ближніх, до народу й батьківщини. Це була та єдина несвобода, яку він сприймав усім серцем, якої прагнув. «Серед рабів нема свободи, навіть для панів», — ці Байронові слова він міг повторити як власні.