— Батоно, що ми зробимо з нашим собакою, коли він постаріє і не матиме сили гавкати?
— Чому ти питаєш про це, синку? Постаріє — одержуватиме свою порцію мчаді, поки не сконає.
— А хіба людина не краща за собаку? Хіба тобі не шкода того дідуся, котрого ти наказав вигнати з власного дому й переселити в інше місце?
Мої слова так вплинули на батька, що він віддав нове розпорядження:
— Дайте старому спокій. Нехай живе в своєму домі, забезпечте його всім необхідним.
Після цього випадку він часто повторював:
— Ледве не согрішив через свою необачність! Та янгол напутив мене вустами немовляти, — хай буде благословенна його сила!
Батько любив читати Євангеліє, читав його голосно, протяжливо, ніби під час відправи, і так захоплювався, що заходив у розмову з євангельськими персонажами. Казав: «Хвала твоїй благодаті». Чи: «Слава імені твоєму...» Чи: «Молодець!.. Здорово!» тощо. Він вставляв у текст подібні слівця, погоджуючись чи захоплюючись думками, які йому подобались, і ганив те, що було йому не до душі.
Якось, читаючи Євангеліє, коли дійшов до того місця, де фарисеї спокушають Христа, і Христос їм відповідає: «Віддайте кесарю кесареве, а Богу Богове», — батько, як завжди, вигукнув:
— От і осоромились! Обдурити захотіли? Ох, якби потрапили мені до рук, я повиривав би вам бороди, по волосинці б скуб!
Почула матір, вийшла з сусідньої кімнати й спитала:
— Батоно, на кого ти так гніваєшся?
— Як на кого? Та на клятих фарисеїв! — сердито відповів батько.
— Дивний ти чоловік! Навіщо забиратися бозна-куди, коли в твоєму власному домі лицемір сидить, а ти йому ні слова не кажеш. Твій управитель усе наше господарство сплюндрував, немає меж його нахабству. Уже скільки прошу тебе якось позбутися його. Він фарисейством замилює тобі очі, а мені ти не віриш...
Не встигла мати договорити, як батько підхопився й закричав:
— Негайно покличте до мене моураві! Привели заспаного управителя, але не встиг той рота розтулити, як пан гукнув слугам:
— Не хочу більше терпіти в своєму маєтку цього лицеміра! Візьміть і спустіть його з пагорба, та ще й колінцем під зад, щоб надалі не смів і наближатися до палацу.
Управитель справді був людиною бридкою, але батько все ж терпів його. Мати, знаючи батьків норов, скористалася слушною нагодою і таким чином урятувала сім’ю від нікчемного управителя.
На цьому я закінчу розмову про мого батька, хоча міг би ще багато чого розповісти про нього...
Горішній поверх нашого будинку, чи палацу, називався «одою», нижній — «палатою». З трьох боків до палацу прибудовувались різні приміщення: помешкання для прислужниць та слуг-чоловіків, пекарня, кухня, комори, кукурудзосховища, винні погрібці та всілякі сараї і саманні будівлі. Неподалік був розташований саджалабо[5], а навколо стайня, саж, курник, загони для кіз, гусей, індиків та інші споруди.
У помешканні для прислужниць жили жінки: годувальниці, покоївки і прості служниці.
Годувальниць і няньок дуже шанували — за відданість сім’ї, за вірну службу й працю, за турботи про дім; вони користувалися правом голосу в сімейних справах, вони й князівських дітей виховували.
Здавна так було заведено в усіх панських сім’ях. Та моя матір одійшла від цього звичаю і виховання дітей майже повністю взяла на себе.
Покоївками завжди були дівчата, яких княгиня одержувала як посаг від своїх батьків і які виросли разом із нею. Вони обслуговували тільки свою пані. Служниці мали догоджати всім, і всі могли понукувати на них. За служницями стежили годувальниці, вони ж їх і навчали. Роботи в дівчат було не впрогорт: кроєння та шиття, вишивання, прання, догляд за шовкопрядами та інше — це вважалося їхнім прямим обов’язком.
Чоловіки-слуги мали набагато менше домашніх повинностей. В пекарні господарювали пекарі; двічі на день топили торне[6], пекли все, що вимагалося, а потім уже нічого не робили, навіть тоді, коли дуже були потрібні робочі руки. В кухні порядкували кухарі: ці поводились майже так само, як і пекарі. Винними погребами відали ключники, вони ж розпоряджалися і кукурудзосховищами та коморами, а саманні будівлі були під наглядом конюхів. Решта двірських слуг і пастухи становили особливу групу.
Отож, кожен виконував тільки свою, точно визначену й віками усталену роботу, ніяких інших обов’язків на нього не покладали, і в чуже діло ніхто не втручався. Кожен добре знав лише те, що на нього покладалося, і, звісно, не потребував нічиїх порад чи підказок. Лише особисті слуги не мали певних чітких обов’язків, і самі, без наказу панів, ніякого діла не робили.