Так воно велося, а що домашньої роботи було небагато, то поміщицька челядь здебільшого байдикувала.
Перед нашим будинком простяглося велике подвір’я, посеред якого росли, гордо розправивши могутнє гілля, величезні горіхи. Тут стояла й домашня церква з окремим відділенням для жінок. У давнину всі церкви в Грузії будувалися з такими відділеннями. Під час молитви чоловіки стояли в церкві попереду, а жінки — позаду. Безумовно, жодному з чоловіків і на думку не спадало одвернутися від ікон і дивитися на жінок! А нині, коли будують наші церкви за російським взірцем і жіночі відділення скасовано, чоловіки й жінки разом заходять до церкви, напівголі жінки принаджують погляди чоловіків, і богомольці міняють небесні сподівання на земні надії, в них закипає кров і з’являються гріховні бажання.
Майже кожна велика сім’я мала свого священика. Церковні відправи були безперервні, і священик користувався набагато більшою повагою й шаною, ніж нині. І царі, і можновладні князі просили у священика благословення і цілували йому руку. Але своєму священику, як людині домашній, вони руки не цілували. Звідтоді й побутує у нас приказка: «Не дано благодаті домашньому священикові».
Така в загальних рисах картина тогочасного життя вельможних родин взагалі і нашого дому зокрема. Можливо, в когось виникне запитання: навіщо пани тримали тоді так багато челяді, коли їй нічого було робити? Причини цього — у звичаях і традиціях. Здавна заведені порядки, пов’язані з кріпацтвом, увійшли в кров і плоть і сприймалися як закон, порушення якого вважалося гріхом.
Кріпацтво в нас було умовне, а не безмежне, як в інших краях. Кріпаки знали, що віддавати, а пани — що брати, і обидві сторони беззастережно виконували свої обов’язки. Селяни різних родів і різних сіл оподатковувались по-різному: одні мали платити більше, інші — менше, а дехто й зовсім нічого не платив, був звільнений від податків. Один з наших селян, до речі, платив пів-яйця: перед масницею він приходив до палацу, в кухні смажив яйце, розрізав його волосиною з кінського хвоста й віддавав податок панові. Податок — пів-яйця — так дошкуляв тому селянинові, що він часто просив пана: скасуй його, корову за це віддам. А пан йому: якби я довічний обов’язок скасував заради корови, то це було б зажерливістю, а як відданість свою доведеш інакше, може, й скасую.
Якось серед прислужниць спалахнула чума, і хворих дівчат перевели до іншого приміщення. Усі так перелякалися, що до них ніхто не підходив. Той селянин скористався цим і сам почав доглядати челядниць. За цю вірну службу й звільнили його від податку — пів-яйця.
Інший селянин за рік мав давати десять глеків вина. Якось виноград не вродив, і пан звелів замість вина принести десять глеків води і влити в чурі[7].
— Що виноград не вродив — то Божа воля. Селянин все одно працював. Він не винен, що нічим платити. А вода ж попід його ворітьми тече...
І змусив пан селянина принести води, аби не подумав той, що податку можна не платити.
— Я не прошу того, що не винен від діда-прадіда, але мусить віддати те, що винен. Так від предків ведеться, цього і ми повинні дотримуватися, — повчав батько. І самі селяни ретельно виконували свій обов’язок, проте ніколи не віддавали більше, ніж вимагалося, навіть під загрозою смерті.
Село Таваса славилося своїми свиньми так само, як Шроша — курками, Рача — телятами, Аргветі — вівцями. Таваські селяни повинні були щорічно постачати до палацу після Різдва, на масницю, по одній однорічній свині з кожного двору. За звичаєм, кожен селянин одрізував від принесеної туші праву ногу і забирав її додому. Це звалося «повернути своє щастя». Один селянин запізнився чомусь у дорозі й приніс свинину лише на другий день посту. Пан розгнівався й жбурнув тушу прив’язаному на подвір’ї ведмедю. Той, звісно, накинувся на неї. Страшенно вражений селянин, ризикуючи накласти головою, зчепився врукопаш із ведмедем, вирвав у того тушу, відрізав праву ногу, а тушу знову кинув ведмедю.
— Ні, шені чиріме[8],— гукнув він,— коли я винен, роби зі мною, що хочеш, але я не дозволю ведмедю зжерти моє щастя, а заразом і дідівський звичай.
Син Григола Церетелі, батько Нестора Церетелі, Дмитро виховувався в Росії. Невдовзі після повернення він одружився на багатій спадкоємиці Ніжарадзе з села Опшквіті. Ніжарадзе взяли Дмитра в прийми, і він почав хазяйнувати. Однієї ночі хтось застрелив його, коли він спав. Підозра впала на жінчиних родичів як найближчих спадкоємців; їх заарештували, багатьох засудили, декотрих згноїли у в’язниці, інших вислали до Сибіру.