— Що сталося? Чому ви уникаєте цього поважного чоловіка?
— А причина така, що гірше не придумаєш, — відповідали нижньоімеретинські дворяни. — Знаєте, що робить цей поважний чоловік зі своїми кріпаками? Покладе селян, спустить із них штани й наказує шмагати різками!
Почувши таке, верхньоімеретинці теж почали цуратися того пана.
У нашому домі я пригадую лише кілька випадків покарання.
Ось один із них. Прийшов до нас у палац старий селянин і став благати батька:
— Шені чиріме, може, ви мені допоможете — мій син зовсім здурів, від рук одбився. Непоганий хлопець був раніше, а побував у Картлі — й повернувся дурнем, рештки розуму втратив. Вбирається якось дивно, комизиться, байдикує. Все це ще б нічого, зарадити можна, та він такого накоїв... осоромив і свою сім’ю, і село... на очах у всіх жінку по обличчю вдарив. Бідолашна моя невістка втопитись хотіла і втопилася б, якби ми не втримали.
Батько мій наказав привести хлопця, котрий побував у Картлі. Той увійшов і одразу повів розмову у надто фамільярному тоні:
— Привіт, князю! — поздоровкався він. Здивований таким звертанням, пан холодно відповів:
— Нехай зганьбить тебе Бог разом із твоїм князем. На кого ти схожий, що ти на себе напнув?
— Як «що напнув»? Цього, князю, вимагає наш адат.
— Ваш адат? У цих краях?
— У місті... Я служив у караван-сараї в Геург-аги. Там усі так одягаються.
— А чого ти шапку набакир надів, так вона тільки півголови прикриває, чим же завинила друга половина?
— Це, звольте побачити, — анчісхатурі...
— А горошини на Паску теж «анчісхатурі»? Нащо тобі чобітки з вузьким носком і підборами такими височенними, немов ходулі? Хочеш небо й землю обдурити, хизуватися тим, що ти вищий, ніж є?
— Це теж відповідає адату, князю-джан.
— Адату! Гм! Адат, може, велить і жінку бити? Тому ти і вдарив її?
— Яку жінку? Я дружину свою вдарив.
Слухаючи ту розмову, слуги дивувалися, хитали головами і посміхались. Спочатку панові все це здавалося кумедним, але зрештою фамільярність хлопця його обурила так, що він гукнув слугам:
— Візьміть цього негідника! Скиньте з нього шапку, стягніть чоху, зірвіть чортів пасок, роззуйте і прив’яжіть до дерева.
Слуги досить швидко й старанно виконали панів наказ. Потім пан звелів покликати з дівочої покоївок і служниць і наказав їм по черзі підходити до хлопця й говорити:
— Тьху, ганьба на твою голову за те, що ти вдарив жінку!
По закінченні церемонії батько наказав зв’язати парубка і переправити на протилежний берег річки, а там, розв’язавши, дати йому стусана й прогнати геть.
Ця пригода дуже засмутила матір; дізнавшись про все, що сталося, вона дорікала:
— Хіба можна так ганьбити людину? Звичайно, він дурень, але хіба так учать розуму!
— Що мені до того, дурний він чи розумний! Покарав я його в науку іншим, щоб не кортіло...
Такою була сім’я, в яку я повернувся, залишивши село.
Попервах я дуже сумував і нудьгував у палаці.
Мати це помітила, оточила мене ровесниками і дала мені повну волю. Цілісінький день я гасав з товаришами по луках; додому нас кликали тільки обідати.
Я вже казав, що моя матір була дуже працьовитою. Вона за день і не присяде, бувало, стежила за господарством і тільки ввечері кликала нас до себе.
Палахкотів камін. Ми вмощувалися на розісланій перед каміном шкурі дикої кози, кругом сідали дворові діти і розказували казки.
Коли казки набридали, ми складали вірші або загадували загадки, і так плинув час до вечері. Мати сиділа біля нас на тахті, підібгавши ноги, з книжкою в руках і непомітно стежила, щоб у мову дворових дітей не вкралося непристойне слово.
Серед моїх ровесників був один хлопчик, пустотливий і кмітливий, але дуже неуважний, ніби позбавлений пам’яті, коли справа доходила до навчання.
Матір вчила з нами молитви, примушувала завчати їх напам’ять, а він раптом губився, безпорадно витріщував очі й не міг повторити жодного слова.
— Як же так, — дивувалася мати, — майстер на всі руки, а запам’ятати нічого не можеш! Склади отак три пальці, — повчала вона, — піднеси до лоба і скажи: «В ім’я отця». Тепер до живота. Скажи: «...і сина». Тепер до правого плеча: «...і святого духа». Тепер до лівого: «Амінь».
Хлопчик повторював за нею молитву, як папуга, але одразу ж забував. Мати переконалася зрештою, що пуття з нього не буде, і махнула на нього рукою.
Та одного разу, коли всі ми зібралися біля каміна, вона все ж сказала йому, ніби жартуючи: