Підбадьорена перемогою свиня підбігла до мене, але я, як і належить чоловікові, вчинив опір — ударив її палицею по голові.
Ворог мій, мабуть, не чекав опору. Свиня заклякла, грізно зарохкала, та коли я вдарив її вдруге і втретє, визнала свою поразку і кинулася навтьоки. Тоді я, набравшись хоробрості, перейшов у наступ. Свиня від мене — я за нею. Вона верещить, а я кричу переможно:
— Не втечеш від мене, боягузлива ненажеро!
Справді, в ту хвилину я почувався на місці дідуся: свиня кілька разів оббігла службові приміщення і панський дім, але я невідступно переслідував її, поки вона не сховалася в свинарнику.
Не думайте, що мною керували злість чи почуття помсти. Я вступив у бійку, бо хотів довести всім, що вже не боюся свині.
Після тієї важливої перемоги я так посмілішав, що досить було мені взяти палицю в руки — і я забував, що таке страх.
Героїчні казки, поеми і пригоди хоробрих витязів поступово так захопили мене, що я став вважати себе героєм.
Якось заліз на невеличке дерево, яке уявлялося мені казковою тополею, і став оглядати околиці: мені захотілося обдивитися згори палаци царів Сходу і Заходу, — але раптом я зірвався і з тріском упав на землю. Я боляче вдарився спиною й одразу переконався, який я «герой».
Дивина. Подібні невдачі на якийсь час приводили мене до тями, але згодом я знову мріяв і перевтілювався, і щось мені ввижалося, як справжньому Нацаркекія.
Одного разу ми грали в зайця. Ті, хто мали дзвінкий голос і вміли гавкати, були гончаками, ті, хто прудко бігали, — хортами. Неповороткі ставали мисливцями і ловцями. Роль зайця ми всі виконували по черзі.
Хоча тоді я цілком уже годився на роль гончака, однак мені разом з іншими хлоп’ятами випало бігати серед хортів. Заєць сховався, мисливці пустили гончаків, ті розбіглися навсібіч, ловці почали галасувати. Натхненні вигуками, гончаки вдали, нібито почули зайця, натрапили на його слід — і загавкали. Десять, п’ятнадцять хлопчиків оглушливо гавкали на весь голос. Хорти підготувалися.
А сталося так, що саме тоді десь у нашому саду ховався справжній заєць. Він почав утікати. Ми забули про гру і помчали за ним усі: і менші, й старші. У зайця, певно, замигтіло в очах: куди не кинеться — звідусіль гавкіт двоногих гончих. Зрештою він так розгубився, що забився під тин і застряг там. Я підбіг до нього і схопив його за задні ноги. Якби заєць не застряг під тином, я, звичайно, не втримав би його. Та все-таки я залементував:
— Допоможіть, я впіймав зайця!
Дорослі парубки кинулися допомагати мені, і ми принесли живого зайця моєму батькові. В той день було багато балачок про мій славний подвиг, і від того я сам повірив, що наздогнав зайця і на бігу впіймав його. Потім я часто чатував на зайця край нашого городу. Думав, а раптом і цього разу вибіжить, і я його впіймаю...
Мати, мабуть, звернула увагу на мою поведінку, покликала до себе й попросила:
— Ти мастак на такі діла, спіймай-но мені кроля, я хочу його подарувати...
Я, звісно, кинувся виконувати її прохання. До жіночої частини церкви прибудували кролятник, і там жили білі кролики. З ранку до вечора я ганявся за ними, але не міг упіймати. Ввечері мати спитала про наслідки полювання, та я послався на те, що в мене болять ноги. Мати засміялась і сказала:
— Ти вже не маленький, а досі не можеш второпати, що зайця голими руками не тільки тобі, а й дорослому важко впіймати. Ти не зловив навіть кролика... Невже ти гадаєш, що міг би впіймати зайця, якби він ненароком не застряг під тином?
Ці слова примусили мене глибоко замислитися. Я зрозумів, що всі розмови про зайця були з мого боку зухвальством. Мені стало соромно, і я почервонів.
Тоді ще нечасто пили чай. Готували його лише для гостей, але дітям і тоді його не давали: вважалося, що гаряча вода шкідлива для шлунка, що від цукру псуються зуби. Мені, природно, дуже хотілося цукру, але як його роздобути! Коли кололи цукор, я вмощувався біля того, хто колов, і, наче яструб, пильно впивався поглядом у розсипану по столу цукрову пудру. Схопити її просто руками було не можна. Я тримав напоготові вологі пальці, тицяв ними в пудру і вмить облизував. Одного разу старша сестра впіймала мене на цьому й дорікнула:
— Не роби так, негарно бути жадібним!
І почала крадькома давати мені по грудочці цукру. А я тільки того й чекав і, ласуючи цукром, благав Бога: «Боже, зроби так, щоб у нас не переводилися гості». Я знав, що коли не буде гостей, то й цукру не колотимуть. Часто я припрошував гостей, коли вони розходилися: