— Будь ласка, приходьте частіше!
Вони гадали, що я такий гостинний, хвалили мене й казали:
— Який гарний хлопчик! Виросте — стане гостинним господарем!
Звідки їм було знати, що я думав лише про грудочку цукру!
Звісно, тоді не йшлося про мою гостинність, але насправді я був не злим: плакав, коли при мені били худобу. Правда, якось і сам побив свиню, але на те були особливі причини — я хотів викликати в неї страх і напоумити.
Одного разу я бачив, як кололи свиню, і цілий день після того не міг нічого їсти. Мені було так її шкода, що я не міг примусити себе підійти ближче й подивитися на неї. Та коли худобу перед забоєм звалювали на землю, я охоче крутився там і не відчував до неї жалю. В передсвяткові дні, перед Різдвом чи Великоднем, коли в нас різали корову, я безмежно радів тій події. Я брав у кухаря міхура, м’яв його в попелі, здирав верхню шкірку і надимав. Потім, уже надутого, дарував годувальниці або іншій жінці для зберігання білила, бо чув, що міхурі для того дуже придатні. Лише одного разу перед Різдвом я не бачив, як забивали корову, бо мене дужче захопила інша радісна подія, і я забув про свою звичайну розвагу. Того вечора з Кутаїсі прибув посланець від батька і привіз мені чобітки. Доти я ніколи не взував чобітків, а тільки чув’яки. Чи треба розказувати, що моїй радості не було меж, що я забув не лише про корову, а й про все на світі. Серед іншого, батько писав:
«Хай мій Како побереже чобітки. Нехай не гасає в них, бо стопче закаблуки». Без сумніву, ці вказівки було виконано вельми ретельно: мені дозволили взути чобітки тільки на Різдво і на Новий рік, а потім сховали. Я знову зафрантував у чув’яках і передчував, що не побачу чобіт аж до Великодня. Зрозуміло, Великодня я чекав з подвійним нетерпінням. Коли задзвонили до заутрені і домашні стали, як і належить, чепуритися, мені дали предмет моїх мрій — чобітки. Та уявіть моє горе: чобітки зсохлися, а ноги мої побільшали і, зрозуміло, не влазили в них... Довго мучили мене, зідрали шкіру на п’ятці, мало не вивихнули ногу в щиколотці — та все марно. Безрадісним став для мене той Великдень. Того ж дня виправити помилку, звичайно, не вдалося, але не минуло й тижня, як я одержав нові чобітки. І півтора роки від того Великодня і аж до від’їзду в Кутаїсі завжди ходив у чобітках...
Мені охоче дозволяли взувати їх, бо я вже не бігав так багато, як раніше. Ігри раннього дитинства і всілякі тодішні розваги обридли, думки мої були зовсім про інше. Причиною такої зміни став «Витязь у тигровій шкурі».
Я прочитав ту книжку повністю, від першого до останнього рядка, і вона безмежно захопила мене, хоча я сприймав лише казкову канву поеми. Після «Витязя» я познайомився з іншими книжками. Зокрема перечитав кілька разів видану в Петербурзі хрестоматію Чубінашвілі. До того ж ми одержали з міста звістку, що «Глухарич» написав якусь комедію і її грають у палаці Воронцова. Я дуже уважно вислухав ту оповідку і вирішив придумати щось подібне у вигляді запитань та відповідей. І справді, описав наше домашнє життя, зобразив, як моураві мучить селян, а потім доносить на них панові, пан обурюється, вибухає гнівом тощо.
Ці дитячі сценки дуже подобались усім домашнім, звичайно, крім управителя. Той сердито сказав:
— Не біда, що він поглузував з мене, але ви ще згадаєте: колись цей юнак налаштує проти себе весь світ. Краще не заохочуйте його.
Мати зберегла мій перший твір і показала його мені, коли я повернувся з Росії. Наївний, я вирішив, що він ганьбить мене, і, відібравши в матері, спалив. Мати дуже засмутилась і дорікнула мені — але нічого не вдієш, спаленого не повернеш.
Чимало таких пригод з мого раннього дитинства спливають у пам’яті, та на цьому я закінчу оповідь про них, щоб не набриднути читачеві.
ІІ
Коли мене привели до гімназії, я зовсім розгубився: ніколи в житті мені не доводилося бачити одразу стільки дітей. Хлопчики старшого віку, затамувавши подих, сиділи за партами, а малюки-новачки купками тулилися до стін. На стінах, куди не кинеш оком, висіли картонні таблиці, на таблицях були написані букви і склади. До кожної групи був приставлений старший, у руках він тримав лозину, і коли хтось з дітей помилявся, старший шмагав його. Групи новачків переходили від стінки до стінки, їм дозволялося сісти за першу парту тоді, коли вони зазубрять усі таблиці.
Так велося новачкам доти, аж поки вони не навчаться читати. Часом це тривало більше року.
Уявіть семи-восьмирічного хлопчика, якого морять голодом з сьомої години ранку до другої дня, і ви зрозумієте, як мучилися нещасні діти. Одних нудило, в інших паморочилось у голові, і вони непритомніли. Та на це ніхто не зважав.