Так уже судилося Церетелі: не мати документа про освіту. В гімназії він не склав випускного екзамену, а в університеті, хоч і чудово захистив кандидатську роботу про оригінальність «Витязя в тигровій шкурі» (творчість Руставелі на все життя стане предметом його прискіпливої уваги й дослідження!), через відсутність атестата не одержав диплома. Зрештою, як засвідчила практика, ці «клаптики паперу» йому не дуже були й потрібні. Певне, він відчув це ще до вступу в університет, бо в одному з листів до матері писав: «Людині, виявляється, потрібне тільки одне: знання, лише знання, справжні знання».
Студентські роки минули саме під таким гаслом — він не брав активної участі в революційному русі студентів, хоча їхні ідейні переконання поділяв повністю. Значний вплив на Акакія мала праця Чернишевського «Естетичні відношення мистецтва до дійсності». Думка автора про те, що мистецтво має пояснювати навколишню дійсність, засуджувати її негативні сторони і боротися за перебудову несправедливого суспільного ладу, глибоко запала в душу юнакові. Вона, власне, й визначила теоретичні засади його творчого кредо.
Відомо, що Акакій віршував змалку. До нас дійшов сатиричний куплет, у якому управитель князівського двору порівнюється з мишеням, що крадеться до засіка і нишком ласує там зерном. За спогадами старшої сестри Анни, дванадцятирічний Како, навчаючись у другому класі гімназії, написав акровірш, викарбувавши його на кам’яній стільниці. В ньому оспівано матір, котра виплекала чудовий сад.
До Петербурга Церетелі приїхав, маючи кілька надрукованих поезій, але його ім’я не було широко відоме читачеві, і до того ж автор ховався під псевдонімом. Успіх прийшов на самому початку 1860 року (справжній шестидесятник!), коли редактор журналу «Ціскарі» Іване Кереселідзе надрукував вірш «Тайний лист», розкривши таємницю автора — його прізвище стало враз відоме, бо твір мав неабиякий успіх. Він став новаторським явищем за своєю мовою, інтонацією, стилем. Саме його підкреслена простонародність, загальнодоступність не влаштовувала табір «батьків», прихильників архаїчного високого стилю. Вони й почали бити на сполох. Одним з перших заговорив протоієрей анчисхатської церкви Єквтіме, котрий виконував також обов’язки цензора. До свого незнайомого петербурзького адресата він писав: «Благословляю твій поетичний хист і водночас прошу, заклинаю, як сина: не пиши таких віршів мовою простого народу. Це дуже небезпечно, бо вірш твій западає всім до серця. Не встиг він з’явитися, як його одразу ж почали співати, особливо жінки. Що ж станеться, коли вони засвоять оту твою мову і забудуть стародавню поважну грузинську мову...»
Дев’ятнадцятирічний поет правильно оцінив «небезпеку» своєї позиції і, як сам каже, заприсягся присвятити себе літературі, але писати народною, а не «поважною» мовою. Він зрозумів, що мова — то знаряддя, засіб, здатний улаштовувати й спрямовувати наше існування, зміцнювати й оновлювати його. Зрозумів і те, що поетична мова, як і церковна, буває консервативна: в ній довго живуть архаїзми, урочистість яких дуже впливає на людські емоції, тому й треба бути обережнішим.
Акакій Церетелі, як і Ілля Чавчавадзе, не створив, подібно до Мартіна Лютера, якоїсь літературної мови, він лише очистив її від зайвого намулу, важких нашарувань, штучних надбудов, наблизивши до мови народу. Винятковий поетичний хист, безпомильний внутрішній слух і досконале знання багатовікової національної класики допомогли йому успішно подолати непрості перепони традиційного слововжитку, що нерідко сковує самобутність митця.
«Мова — міст і шлях до почуття і думки, література — їх правдиве відображення. Коли хочеш вивчити історію якогось народу — досліджуй, вивчай його мову», — зазначав поет в одній із статей. І сам неухильно дотримувався цієї настанови.
Він вивчав вірменську й турецьку, російською писав статті, оповідання і навіть п’єси, перекладав Лермонтова, Крилова, Беранже, Байрона, Гайне; а проте його стихією була, звісно, рідна грузинська мова, в якій він почувався повновладним господарем.
Вершиною поетичного мистецтва Акакій вважав уміння знаходити слова, звучання і значення яких рівноцінні. Інколи навіть, здається, що слово в нього виконує не лише свою первинну функцію, а й функцію обрядову: воно звучить то як величання, то як молитва або ж як прокляття. У його поезіях звичайні, на перший погляд, слова якимось дивним, незбагненним чином відновлюють утрачені зв’язки між людськими почуттями і речами, між людською особистістю і природою. (Ця дуже важлива риса стилю великого грузинського поета, на жаль, майже зовсім втрачається в перекладах!)