Не встиг я зайти до класу, як мене поставили біля першої таблиці, на якій були намальовані перші букви абетки. Однак я вже гарно володів церковною грамотою, читав і писав загальносвітською мовою і завдяки матері вмів читати російські склади. Тому за один день я обійшов усі чотири стіни. Учитель погладив мене по голівці, похвалив і посадив на лаву поряд зі старшими учнями. Читав я непогано, але, на своє лихо, кепсько розумів російську мову.
В ті часи в усіх школах було запроваджено бляшані жетони, які називалися «марками». Марку тицяли в руку тому, хто скаже хоч слово по-грузинському. На додачу винного били по долоні довгою дерев’яною лінійкою. Кожен учень намагався будь-що тицьнути «марку» товаришеві й ляснути його лінійкою по долоні. Так злощасний жетон переходив із рук до рук. Учень, який не встиг позбутися його до кінця занять, мусив просидіти цілий день у школі без обіду.
Діти, котрі не знали добре російської мови, не наважувалися відповідати ні по-російському, ні по-грузинському.
Ці порядки негативно впливали на школярів: вони привчалися до брехні та лицемірства. Діти намагалися якось обдурити одне одного.
Не минуло й тижня після мого вступу до школи, як одного разу підійшов до мене якийсь хлопчик з ангельським личком і, ласкаво всміхаючись, дружньо спитав про щось по-грузинському. Я, звісно, тією самою мовою відповів йому. Вмить його обличчя прояснішало, і він радісно тицьнув мені «марку». Я взяв «марку», але вдарити себе лінійкою не дозволив.
— Хіба тобі не однаково? Ми ж без свідків, ляснув ти мене чи ні — ніхто про це не дізнається, — просив я його.
Але супротивник хотів неодмінно виконати свій намір:
— Мене ж ляснули! А ти що за цяця?
Я все-таки не давався. Тоді він розсердився, став лаятись і наябедничав учителю. Мене покликали. Я з острахом підійшов до вчителя. Той сердито насупився і сказав:
— Як ти посмів не слухатись? Гадаєш ти у себе вдома?
Я став виправдовуватись, але це не допомогло.
— Гаразд, я тебе напоумлю. — Покликав сторожів і звелів: — Різок!
Почувши ці слова, я кинувся тікати, кров ударила в скроні.
— Тримайте його! Ловіть! — крикнув дітям учитель.
Я метнувся в сусідню кімнату, де був третій клас. Там теж здійнявся галас, але я встиг стрибнути на підвіконня, вибити шибку і вистрибнути надвір. Я побіг додому. Сторожі гналися за мною. Я біг, наче заєць, а вони, погрожуючи, бігли слідом. Я вскочив у дім, здавалося, серце ось-ось розірветься.
Коли батьки дізналися, що зі мною трапилося, вони дуже засмутились і довго мене вмовляли:
— Іди, що вдієш? Хай одшмагають. Не тебе ж одного, всіх шмагають. Потерпи, змирися, звикнеш — і вийде з тебе справжня людина. Так уже в них повелося, цього, певно, не уникнути...
Та я не поступався і прямо сказав матері:
— Якщо ви знову пошлете мене в ту кляту гімназію, я накладу на себе руки.
Батьки злякались і дали мені спокій.
Тиждень я не ходив до гімназії. Тоді директором був Коцебу. Його недавно призначили. Грузинську мову він вивчив, коли ще був начальником повіту, гарно володів нею і дуже любив грузинів. Він побував у нас і докладно розпитав мене, що зі мною сталося. Я розповів усе, як було, все, що я пережив. Він дуже здивувався, похитав головою, приголубив мене й сказав:
— Посилайсь на мене і нікого не бійся. Приходь завтра просто до мене в канцелярію, я сам одведу тебе в клас.
Наступного дня він справді пішов зі мною в клас. Розслідувавши все, він дізнався про існування «марки» і був украй вражений. Він запросив до себе інспектора, наглядача, вчителів і заявив, що «марка» відміняється з сьогоднішнього дня, а ще поставив вимогу, щоб дітей не шмагали без будь-якого приводу. Потім звернувся до мого наставника й мовив:
— На цього хлопчика прошу звернути особливу увагу.
Відтоді злощасну «марку» скасували. Але вижити рукоприкладство було нелегко. Без побоїв якось не могли обійтися. Недаремно казали: «Звичка сильніша за віру». В ті часи по всій Росії була поширена думка, що лозина сприяє розвиткові розуму. Природно, що і в гімназіях різкам відводилося перше місце.
Не минало й дня, щоб звідкись не лунав розпачливий дитячий зойк або плач. В жодній роті, мабуть, не витрачалося стільки різок, скільки в кожному з наших класів. Сторожі привозили їх возами, щоденно поновлюючи запаси. Від директора і до сторожа — всі мали право бити учнів. Ніхто не цікавився, за що і чому шмагають. Хто знає, скільки дітей захворіло через це, скільки їх було назавжди скалічено фізично й морально. Незрідка траплялося так, що різні начальники шмагали одного хлопчика тричі або й чотири рази на день.