Максимович, приїхавши, одразу ж віддав розпорядження: оскільки він не в змозі перевірити всіх, виділити по три учні від кожного класу — кращого за успішністю, середнього і найслабшого. Проекзаменувавши їх, він матиме враження про гімназію і дасть відповідну оцінку.
Екзамени пройшли погано. Перелякані учні втратили пам’ять. Спочатку Максимович запитував тих учнів, яких представило йому начальство. Коли вони відповідали погано, він звертався до всього класу. А коли й увесь клас мовчав, — залучав учителя, і той мусив іще раз пояснити урок. Траплялося, що і вчитель спотикався. Відтак брався пояснювати сам екзаменатор і примушував учнів повторювати. Цей «метод» був нововведенням самого Максимовича.
Тоді вчився в гімназії чудовий, усім відомий юнак — Віссаріон Гогоберідзе. І класні наставники, і вчителі ставились до нього з великою пошаною. На нього покладалися всі надії: «Коли судилося комусь врятувати й прославити гімназію, то це, звичайно, Віссаріонові Гогоберідзе».
Сподівання їхні справдилися, але не зовсім так, як вони розраховували. «Віссаріон тримався по-молодецькому, — розповідали потім, — але і його вимучив помічник попечителя». Так чи інак, а якби не Віссаріон, Максимович не примирився б з Кутаїською гімназією та її викладачами.
У середніх класах теж було кілька учнів, які розумно відповідали на запитання. Нарешті черга дійшла до молодших.
Настав судний день (так усі ми називали екзамени Максимовича), і з-поміж нас відібрали трьох хлопчаків і кинули в «геєну вогненну». Третім, тобто останнім, послали мене. А я йшов, ніби на розвагу, бо знав, що коли мене послали як найслабшого учня, то й довго не питатимуть і не звернуть на мене особливої уваги.
Спочатку учні трималися досить хоробро.
Спитали щось з вивченого напам’ять, і вони відповіли без запинки. Та коли треба було пояснити зміст, збилися. Дивно, але запитання помічника попечителя чомусь нагадали мені дитячі ігри, якими ми розважались у нашому палаці: «зіскочив чернець», «ачаті» та інші. Все це видалося мені дуже дивним. «Хіба можна в гімназії займатися такими дрібницями?» — подумав я. Але згадав свою домівку, матір — і ожив, ніби справді опинився вдома. Тому, коли мої товариші двічі-тричі помилилися, я несхвально похитав головою. Максимович помітив це і нагримав на мене:
— Ти чого головою мотаєш, як той шолудивий кінь?
Я злякався і від переляку стояв, ніби язика проковтнув. Вчитель вирішив мені допомогти і доповів:
— Мабуть, його мухи турбують, і він боїться відмахнутися…
— Які там мухи, — озвався Максимович і невдоволено звернувся до вчителя: — І хто йому сказав, що не можна ворушити рукою, коли потрібно. Заборонено лише розмахувати руками без потреби. Ні, тут, видно, не в цьому річ…
Він підкликав мене до столу й сказав:
— Я помітив, як ти похитав головою, коли вони помилялися, хіба не так? Скажи, не бійся!
— Та я ненароком…
— У чому вони помилялися?
— Вони сказали, що верблюди літають, — мабуть вони ніколи не бачили верблюда.
— А ти де його бачив?
— Торік татари пройшли по майдану з верблюдами. Верблюди ледве плентались.
— Звідки ти, хлопче, знаєш, що верблюди не літають?
— У них нема крил.
— Виходить, той, у кого нема крил, не може літати? Виходить, і людина не може літати?
— Авжеж, не може.
— А ти не чув, що в давнину літали?
— Так, у давнину траплялося. Енок та Ілля. Але вони знялися в небо на гарбі — бо така була Божа воля.
Екзаменатор витріщився на мене й спитав:
— Хто тобі це сказав?
— Мама.
— А як же відьми — в них нема крил, а вони однак літають?
— Відьми не літають!
— Як це? Якби відьми не літали, хіба вони встигали б усюди з такою швидкістю?
— Відьми на вовках їздять…
Максимович засміявся й погладив мене по голівці. Він підбадьорився і продовжував ставити мені запитання. А я посмілішав, помітивши, що він не гнівається.
Потім він став мене екзаменувати і наказав проказати напам’ять молитви.
Я проказав, і проказав гарно.
— А зміст розумієш? — спитав він.
— Звичайно, розумію!
— Можеш перекласти ці молитви грузинською мовою?
— Навіщо їх перекладати? Я грузинською мовою ще краще їх знаю.
— А де ти вивчив?
— Удома.
— Може, і російську мову ти вивчив удома?
— Ні, тут.
Він обернувся до вчителя й спитав:
— Ви не помилилися, назвавши цього хлопчика серед найслабших?