Дітей не вчили по-людському, а примушували безліч разів повторювати, як сорок. Учні завчали все напам’ять, але ніхто ніколи не питав їх, чи розуміють вони зміст вивченого.
Був у нас хлопчик-росіянин Волков. Якось йому довелося відповідати урок із закону Божого. Бідолаха, він не вивчив напам’ять того, що було задане, але чудово переповів своїми словами. Вчитель слухав-слухав Волкова і, всміхнувшись, сказав:
— Ти що, по-своєму надумав розповідати?! Може, тобі не подобається, як там написано?
Він розгнівався, вигнав хлопчика і поставив йому незадовільну оцінку. Згодом він знову викликав Волкова, але того разу хлопчик усе визубрив і відповів урок одним духом, хоч майже не розумів того, що говорив. Учитель похвалив:
— Ось так треба вчити! — І рішуче поставив йому хорошу оцінку.
Так навчали тоді геть усі викладачі. Тільки один-єдиний учитель на всю школу, на прізвище Трое, вирізнявся серед них. Він дотримувався методу Максимовича: ми завчали небагато, лише по кілька рядків, але повинні були знати і пояснювати не тільки зміст цілого, а й значення кожного слова зокрема. На його уроках усі однаково — великі й малі — уважно слухали, чути було навіть, як муха пролетить.
Тоді було заведено, та й нині ця звичка залишилася, що вчителі викликали учнів за алфавітом. Отже, учень завжди знає, коли його черга, і готує той урок краще, ніж попередні. Тому він ніколи не засвоює однаково усього предмета.
А на уроках Трое всі і завжди були в повній готовності. Запитуючи одного, він несподівано звертався до іншого:
— Ану продовжуй!
Він також не поділяв уроки на старі й нові і, бувало, зовсім несподівано запитував нас щось із пройденого матеріалу. За кожною лавою стежив один із старших учнів класу: він щодня перевіряв завдання в своїй групі і ставив оцінки. Тих старших учнів у свою чергу перевіряв я і теж ставив оцінки. А крім того, я перевіряв знання деяких учнів із чужих груп і передавав усі виставлені оцінки вчителю. Прийшовши в клас, він переглядав оцінки і сам викликав деяких учнів.
Був у нас у класі такий собі Габашвілі. Йому доводилося ходити до школи пішки з села, і він, звичайно, не встигав до початку занять. Бідолаху ставили за це навколішки в куток, і стояв він там аж до закінчення уроків. Нам рідко щастило бачити, щоб він не вклякав навколішках...
Одного разу Габашвілі затримався в Кутаїсі і ночував у когось з родичів. Йому вдалося роздобути підручники — тоді не тільки книжок для читання, а й підручників видавалося так мало, що на клас припадало по кілька штук, і ми брали їх один в одного, — і він добре вивчив уроки. Прийшов він вчасно, але за звичкою сам став навколішки в кутку. Ніхто на це не звернув навіть уваги. Старший по групі поставив йому гарну оцінку, я перевірив, — з’ясувалося, що оцінка правильна.
Трое, переглядаючи відомості, зупинився на четвірці Габашвілі. Він, певно, здивувався і викликав Габашвілі, але той не сказав ані слова. Вчитель похитав головою і викликав мене.
— Ти поставив цю оцінку? — спитав він.
— Я, — відповідаю.
— За що? Він же нічого не знає!
— Коли я його запитував, він знав.
— Знав? Чому ж це він забув так швидко, за якихось дві хвилини? Ні, тут щось не те! — сказав Трое сердито. — Я дізнаюся, в чому річ, але зараз ніколи. Габашвілі, йди на своє місце і ставай на коліна. І ти, Церетелі, ставай поряд з ним, поки не закінчиться урок. А після уроку я спитаю вас обох.
Ми не боялися Трое — не було такого випадку, щоб він нас карав. Цього разу він, певно, образився, вирішивши, що ми його обдурили.
— Що ти накоїв, клятий? Ти ж знав урок! — пошепки спитав я Габашвілі, коли ми опинилися в кутку.
— Я й зараз знаю,— відповів він крізь сльози.
— Чому ж ти не відповів?
— Не міг! Я не міг відповідати стоячи. Ось уже скільки часу мені доводиться вчитись навколішках. Ось перевір, знаю я чи ні.
І він відповів увесь урок напам’ять.
— А коли підведуся, одразу ж збиваюся.
Учитель помітив, що ми перешіптуємося.
— Про що ви там шепочетеся?
Я вийшов з кутка і розповів йому все. Тоді він викликав Габашвілі, поставив його навколішки і почав ставити запитання. Габашвілі відповідав розумно й докладно. Трое кілька разів повторив свій дослід і так здивувався, що перервав урок і пішов до канцелярії. Хтозна, що він там говорив! Та відтоді ми вже ніколи не бачили Габашвілі на колінах.