— Тварини не сміються і не всміхаються.
Ледве я встиг вимовити ці слова, як він схопив мене за барки і виштовхнув за двері.
Як я вже сказав, Сапега пересадив мене на задню парту, — і ось учні вигадали таку розвагу: вони ховали за спину руки, не обертаючись до мене, і всі одночасно показували мені палець. Уявіть собі, що до вас тягнеться сорок чи п’ятдесят вказівних пальців, — і ви погодитесь, що досить важко втриматися від сміху. І я раптом починав реготати.
Причину свого сміху я не міг пояснити, а тим часом учитель припиняв урок, з’ясовував, а учням тільки цього й треба. Зрештою, він заборонив мені бувати на його уроках і заявив на раді:
— Виженіть цього учня, або я піду.
Усі інші вчителі любили мене. Я вважався першим учнем, і вони не погоджувалися, щоб мене виключили зі школи.
Покликали мене й спитали:
— Що ти там накоїв, що вчитель так на тебе розгнівався?
Я почав крізь сльози все пояснювати, але, не договоривши, несподівано для всіх усміхнувся. Директор вийшов з учительської і пішов на урок до Сапеги, щоб розпитати інших учнів і з’ясувати причину непорозуміння.
На моє щастя, він став свідком пригоди, яка багато чого вияснила йому. Був у нашому класі навдивовижу вайлуватий учень К. Л. А Сапега, коли запитував, завжди вимагав:
— Відповідай не думаючи!
Він викликав К. Л. до дошки, продиктував йому щось і чекав пояснень. К. Л. став обдумувати відповідь, щоб не помилитися. Вчитель згоряв від нетерплячки, він підкрався до учня і так сильно ляснув хлопчика по потилиці, що той ударився лобом об дошку.
— Чого ти мнешся?
Учень злякався, з носа заюшила кров, — і саме в ту мить зайшов директор.
Відтоді ми Сапеги більше не бачили. Його змінив якийсь Понизовський. Але й він був не набагато кращий від Сапеги. Де там — кращий! Ми ніколи й голосу його не чули — він усе тільки червонів. Приносив з собою до класу «Риторику» Кошанського і мовчки тицяв пальцем:
— Вивчити напам’ять від цього до цього.
Усі так і робили.
Ми прозвали його «дівчиськом», кепкували з нього, але він намагався нічого не помічати. У нас не було жодної книжки для читання, тільки підручники, та якби і вдалося роздобути щось, нам не дозволили б читати.
— Все необхідне сказано в «Риториці», і досить з вас.
Хтось із сміливіших учнів якось спитав його:
— Хіба Пушкін не написав нічого, крім того, що цитується в цій книжці?
— Не твоє діло! — відповів педагог.
А хлопчик наполягав і ще запитав:
— А який письменник кращий — Пушкін чи Герцен?
Учитель ураз так перелякався, що підскочив з місця і, заткнувши вуха, закричав:
— Мене тут не було, я нічого не чув і ти нічого не говорив... — і вибіг за двері.
Не менш дивне враження справляв учитель латини, загалом дуже добрий, урівноважений у стосунках і старанний викладач. Тільки зачує, бувало, що гуде якийсь жучок, ураз йому ставало млосно. Учні помітили цю його слабкість, і, коли хтось із них не знав уроку, то приносив з собою в клас жука і непомітно випускав його. Вчитель лякався, учні підхоплювалися з місць, деякі з них вилазили на парти, інші вдавали, ніби хочуть прогнати жука, і ганяли його з кутка в куток, а тим часом урок наближався до кінця.
Молоде покоління, яке виховувалося в отаких умовах, не одержало б нічого від гімназії, якби в тій жахливій пітьмі не світив один-єдиний промінь в особі вчителя-поляка Родзевича.
Родзевич був колись професором, але його звільнили за пияцтво. Він влаштувався інспектором гімназії в Ставрополі. Та вигнали його й звідти і перевели до нас учителем математики. Той п’яниця-педагог мало цікавився своїми дисциплінами — алгеброю, геометрією, тригонометрією і фізикою. Він давав нам можливість вивчати їх самостійно, і ми зверталися до нього по допомогу лише в тих випадках, коли геть нічого не могли зрозуміти. Пояснював Родзевич прекрасно. Хоч як це дивно, його предмети ми знали найкраще. Побачивши, які ми нерозвинуті, чим забиті наші голови, він став бесідувати з нами на зовсім інші теми, намагаючись розбудити нашу свідомість.
Тоді саме було опубліковано розпорядження про те, що всі бажаючі вчитися в Росії у вищих навчальних закладах повинні пройти курс латини. Ті, хто планували обмежитися атестатом про закінчення гімназії, повинні вивчати правознавство. Хто закінчить курс з відзнакою, дістане чин.
Чини на той час були в дуже великій шані. Та попри це, всі мої товариші, навіть ті, кому бідність не дозволяла їхати до Росії, взялися за латину. Лише двоє: я та ще один мій однокласник, пройняті бажанням дістати чин, вирішили вивчати правознавство.