Усі життєві знегоди — і особисті, й суспільні — він подолав поезією, вогненним словом, яке було його єдиним повелителем і рабом; відмовившись від службової кар’єри і ціною постійних злигоднів здобувши незалежність, Акакій ніколи не мав іншого повелителя, окрім слова. Звільнивши всіх своїх селян від податків і надавши їм волю, він не мав і підлеглих, окрім містичного слова.
Свобода митця за всіх часів коштувала надто дорого, тому не кожному вистачало внутрішньої сили й стійкості не спокуситися на золоте ярмо: Акакій усе витримав і не спокусився.
Співробітник газети «Дроеба» Давид Месхі згадує, як одного разу Акакій, приїхавши до них у редакцію на фаетоні, не мав чим розплатитися з кучером. А журналісти змогли зібрати для поета лише один карбованець, який і став гонораром за чудовий вірш «Арабі-паша».
«Шкода поета, який житиме заможніше за Акакія...» — зауважив якось в інтерв’ю один відомий грузинський поет. У цих словах є і щирий біль за стражденне буття славетного попередника, і самоіронія над власною заможністю, можливо, й заслуженою.
В Акакія не було постійної адреси, бо не було власного дому. Батьківська оселя в Схвіторі залишилася єдиним його прихистком, та через непосидючість він ніколи там не затримувався довго, жив здебільшого в готелях, у знайомих. Серед численних адрес, які Церетелі давав своїм друзям, є також і українські: «Харків, Сумська вул., 13, буд. Гіршмана»; «Київ, оперний театр, князю Церетелі (мається на увазі син поета Олексій. — Р. Ч.), для передачі Акакію...»
Загалом Україна посідає особливе місце в житті Акакія Церетелі: він був одружений з Наталією Базилевською, дочкою українського магната. Про свій шлюб і драматичні перипетії, пов’язані з марною судовою тяганиною за спадок, Акакій не без іронії розповідає у своєму «Пережитому». Зрештою те, що рідний дядько ошукав небогу й зятя, не віддавши їм жодної копійки із законного мільйонного спадку, не йде в жодне порівняння з тією моральною втратою, якої завдав Акакію невдало зав’язаний вузол Гіменея. Він усе життя страждав від того, що на свято душі не міг запросити ні дружину, ні сина: адже вони не розуміли його мови, не усвідомлювали до кінця, що їхній чоловік і батько давно володіє душами і серцями тисяч своїх співвітчизників, що він на їхніх очах творить безсмертні шедеври новітньої грузинської словесності. В годину тяжкої печалі в листі до однієї знайомої в нього все ж прохопилося: «Я теж наче вдівець, тобто і вдівець, і не вдівець...» Поет, певно, знав українське прислів’я: «Бачили очі, що купували». Нíкого було звинувачувати. Тому й терпів.
Важко не погодитися з біографом Церетелі Леваном Асатіані, який пише: «Н. П. Базилевська не мала, очевидно, тих рис характеру, які могли б зробити її гідною супутницею і дружиною поета. За свідченням людей, що близько знали її, Н. П. Базилевська, яка виросла в середовищі російської аристократичної інтелігенції, не могла зрозуміти і, зрозумівши, увійти в те патріархальне, сільське життя, що чекало її в Схвіторі. Вона кохалася в розкошах і відзначалася неймовірною затятістю. Н. П. Базилевська здобула добру освіту, володіла кількома європейськими мовами, була начитана, добре знала літературу, але своїм характером і звичками не могла пристосуватися ні до чоловікової вдачі, ні до його оточення».
Сім’я Церетелі рідко бувала в Грузії, жила то в Харкові, то в Петербурзі. Син Олексій став антрепренером, мав свою оперну трупу, гастролював по всій Європі. Сам Акакій почувався наче між двома вогнями: він не міг залишити сім’ю, але й без батьківщини прожити теж не міг. І тому перебував у постійних мандрах і блуканнях слідами домочадців.
«У Марселі мене зустрів мій син. Не знаю, чи він зрадів мені, чи моєму гаманцю, — з гірким гумором писав Акакій з Парижа Якову Гогебашвілі. — Коли гаманцю, то помилився, бо я завжди і всюди ходжу із справжнім князівським капшуком».
Незадовго до смерті тяжко хворий поет працював над поемою «Війна» задля грошей, які, заробивши, переслав дружині й синові. Інакше не міг. Почуття відповідальності, обов’язку перед ними не полишало його до останніх днів.
Не лише родинними незгодами увійшла Україна в біографію Церетелі. Маршрут його першої подорожі від Одеси до Петербурга пролягав через безмежні українські степи. Дослідники накреслили досить точну схему, де зазначено навіть хутори, повз які проїздив на перекладних юний грузин — шукач військової кар’єри. Приблизно в той самий час, на початку літа 1859 року, з Петербурга на Україну поспішав зморений солдатчиною і поліцейським наглядом, але не зламаний духовно Тарас Шевченко. Через рік вони зустрінуться в Петербурзі на квартирі в професора М. І. Костомарова і майже цілу ніч проведуть у жвавій бесіді. Вагомість тієї зустрічі для себе Акакій окреслив недвозначно: «Сказати правду, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ».