З російських поетів лише граф Олексій Толстой лишився осторонь обох партій і не вдався в крайнощі, як це сталося з іншими, і тому його осуджували представники обох таборів, і він і досі ще не дістав гідної оцінки.
Уся читаюча Росія сколихнулася, коли тих, хто заперечував мистецтво, очолили талановитий Писарєв і галасливий Зайцев. Саме в ті дні й народилася на білий світ неймовірна дурниця: «чоботи Антоновича кращі за Шекспіра»; то був час, коли дехто намагався знищити навіть Пушкіна.
Ось у який час грузинська молодь виховувалася в російських університетах. Лише в Петербурзі грузинів-студентів було понад тридцять. Саме на ті роки припадає народження грузинського студентства.
Упродовж цілого століття нам перепадали крихти з російського столу, і годі говорити про те, що й російський громадський рух разом з його нігілізмом теж перекинувся до нас незалежно від того, відповідав він нашим умовам чи ні.
Правильно зауважив Г. Церетелі: «Грузини часто пересолюють, ганяючись за модою». Справді, ми любимо в усьому передати куті меду, і в той період наслідування всьому російському, а заразом і нігілізмові, міцно у нас вкоренилося.
У колі грузинів-студентів опинивсь і я.
Упродовж свого довгого життя я часто виявляв безхарактерність у справах особистих, приватних, дріб’язкових, але ніколи не зраджував великих громадських справ.
І в літературі я міг би завоювати собі визначне ім’я, коли б погодився жити чужими думками. Та я не міг зрадити своїх переконань і зайняти проміжну позицію, як це зробив Толстой... Я не йшов за більшістю подібно до тих, хто пішов цим шляхом наслідування... Зайцев був для мене ніщо. Талановитого Писарєва, правда, цінував, але не все мені в ньому подобалось, не все в ньому сприймав. Водночас я зовсім не поділяв позиції протилежної партії, яка вважала, ніби література створена лише для солодких звуків і більше ні для чого. Зайнявши таку позицію поміж цими двома таборами, я обрав свій шлях і йшов уперед спокійно й сумирно. Ця обставина й призвела до того, що мої товариші поволі одійшли від мене.
Якось увечері до мене прийшли, щоб переговорити зі мною за дорученням товаришів, В. Ту—швілі, Г. Джав—швілі і М. Чо—швілі й переказали таке: «Ти ганьбиш нас своїми творами. Або кинь писати вірші, або ми порвемо з тобою».
І сьогодні нема в мене почуття ворожнечі й злостивості, тим більш не було їх замолоду, та докір товаришів, мов стріла, влучив мені в серце.
Товариський від природи, я прагнув дружби й приязних стосунків з людьми; ось чому мене дуже вразив неминучий розрив з товаришами. Я поринув у важкі роздуми. Довго душа моя знемагала під гнітом сумнівів, але якраз саме тоді надійшов лист від редактора журналу «Ціскарі». Ми не були знайомі особисто. Лист був такого змісту: «Брате Акакію Церетелі! Не будь імеретином, не гарячкуй і не ображайся на те, що я, надрукувавши твого чудового вірша «Тайний лист» без твоєї згоди, підписав його не двома літерами, які ні про що не кажуть, а повним твоїм іменем та прізвищем. Ось що було причиною цього: наш Платон, філософ, навчає Барятинського грузинської мови. Він показав твої вірші Барятинському, і вони йому дуже сподобались. Платон викликав мене до себе і, дізнавшись, хто ти і що ти, звелів надрукувати вірші з повним підписом. Що ж мені лишалося робити? Власне, чим зумовлена така імеретинська обережність?! Чому ти не підписуєш вірші своїм прізвищем? Вони дуже подобаються всім, особливо жінкам. Їх навіть співають. Сподіваюся, ти надсилатимеш мені їх і надалі й частіше. Твій Іване».
Сьогодні я сприйняв би такого листа зовсім інакше, але тоді поставився до нього з цілковитою довірою, і він справив на мене велике враження, тим паче що професор Д. Чубінашвілі, побачивши під віршами моє прізвище, яке я так ретельно приховував, запросив мене до себе і підтвердив відгук Кереселідзе.
Відтоді я твердо вирішив стати письменником, а коли хтось від мене одвернеться, то його справа, я не заперечуватиму. Після того я вже мало з ким зустрічався, і лише в університеті. Я порвав майже з усіма товаришами, окрім двох. Вони, не бажаючи бути підспівувачами, поціновували мене по-своєму і вважали людиною не менш, а може, й більш талановитою, ніж інші.
Одначе, яка дивна річ — вплив оточення, в якому живеш! Навіть ці товариші не наважились відкрито й сміливо захищати мене. Один з них був Кирило Лордкіпанідзе, другий — Ніко Ніколадзе. У ті дні я написав один вірш. Хоч відтоді минуло півсторіччя, вірш цей і сьогодні можна читати. А тоді товариші нестямно накинулись на мене: