«Ідея нікудишня! І взагалі у вірші нема нічого, крім химерних рим…»
Тільки Кирило й Ніко Ніколадзе втішили, мовляв вірш поетичний, непогано написаний, але порадили додати ще строфу з життєвим і практично корисним змістом. То була «Пісня женців». Я взяв та й додав наприкінці вірша ще одну строфу:
Прочитавши доповнення, товариші схвалили «Пісню», і вона була надрукована разом з цією штучно приклеєною кінцівкою. Я ж мушу зізнатися, що та кінцівка мені не подобалась ні тоді, коли я її придумав, ні згодом, коли побачили світ мої книжки, ось чому я викреслив її.
Н. Ніколадзе був тоді ще юнаком — жвавим, здібним, неспокійним. Людина зовсім іншого характеру й спрямування, ніж я, він усюди хотів бути першим. Зрозуміло, він хотів бути першим і в літературі, оскільки вважав себе критиком. Мене Ніколадзе цінував дуже високо, а проте намагався верховодити. Та я наполегливо йшов своїм шляхом і, гадаю, саме в цьому причина дружби-ворожнечі, яка пролягає поміж нами й досі, хоч особисто я за цей час дуже змінився.
Другий з моїх товаришів, Кирило Лордкіпанідзе, був дуже гарною людиною, користувався загальною повагою, але був навдивовижу упертий. Упертість його межувала часом із справжнім божевіллям.
Ось із цими двома молодиками я й ділився найзаповітнішим у роки мого студентства, а з усіма іншими порвав стосунки. Правда, я не дуже багато втратив від того розриву, навпаки — навіть виграв, бо перестав гаяти час на балачки, а витрачав його з користю для себе.
Якось до мене увірвався знайомий студент, на прізвище Гамбурцев, і сказав:
— Сьогодні в дванадцятій аудиторії судитимуть якогось грузина. З’ясувалося, що він провокатор.
Я здивувався. Не вірилося, щоб серед грузинів знайшовся хоча б один, котрий не гребував би таким ремеслом. І все ж мене охопив неспокій, і я пішов до аудиторії. Там зібралося не менше тисячі чоловік. Серед них не було жодного грузина. На кафедрі стояв Неклюдов — той самий, що згодом став прокурором сенату і товаришем міністра, поруч з ним Афанасьєв і хтось іще — не пригадую його прізвища.
Неклюдов, усміхаючись, говорив студентам:
— Панове! Цей випадок доводить, що нам треба бути обережнішими у своїх вчинках. Ось і зараз, якби ми не знали цього чоловіка особисто, ми повірили б наклепові й зганьбили б його даремно. А чоловік цей — Акакій Церетелі.
Неклюдов спустився з кафедри вниз, потиснув мені руку й розповів, що вся оказія скоїлась через мене. Бог порятував мене цього разу завдяки тому, що керівники студентства — Неклюдов, Афанасьєв та кілька інших — знали мене. Я лише розсміявся у відповідь на їхні слова й нічого не відповів.
Минув рік. Якось підходить до мене Д. Кіпіані й просить:
— Обов’язково зайди сьогодні ввечері до К. Абхазі...
Мене трохи здивувало, що Д. Кіпіані зайшов до мене, бо він раніше навмисне уникав мене. Ще дивнішим видалось запрошення з’явитися в студентському товаристві. Та я пообіцяв, а слова треба було дотримувати.
Грузинське студентство зібралося того вечора в К. Абхазі щоб обговорити свої земляцькі справи. Між іншим, Д. Б—дзе скаржився товаришам на поведінку І. С—ова:
— Він розпечатує мої листи, читає їх і рве. І. С—ов так і підхопився:
— Та хіба можна вірити Д. Нік—дзе? — сказав він. — Адже це Д. Нік—дзе обійшов нас усіх торік і переконав, що Акакій Церетелі — шпигун!
Почувши таке, всі повитріщали очі, особливо сам Д. Нік—дзе.
— Усе це правильно! — сказав він. — Я справді всіх випередив. Та хіба я зробив це з власної ініціативи? Мені доручив Н. Г—дзе. Тоді підвівся Н. Г—дзе і мовив на своє виправдання:
— Мені так здалося, тому я попередив усіх інших.
І тільки Д. Кіпіані підійшов до мене з вибаченням:
— Не ображайся на мене, що я тебе уникав! Звідки нам, картлійцям, було знати правду? Ми повірили імеретинам на слово і безмежно раді, що все це виявилося брехнею.
Я і зараз переконаний, що Н. Г—дзе, який користувався великим впливом і ставився до нас по-батьківському, помилився через надмірну обережність. У нього не було ніяких особистих рахунків зі мною, і він, певно, зважився на це тільки тому, що вважав за свій обов’язок попередити молодь.