Ця історія набула розголосу. Княгиня переселилася до нас, а вітчим збожеволів. Чи справді він збожеволів, чи симулював — не судитиму, бо помер він у божевільні. І ось я, типовий імеретинець, заплутався в нескінченному процесі, який вимагав величезних витрат.
Якийсь Трубецький запропонував мені поступитися претензією за два мільйони:
— Продайте, а там уже моє діло.
Але я не мав права погоджуватися, тим більше, що в справі брала участь і моя своячка. Так чи інакше, я користувався в Москві великим кредитом. Я почав процес і опинився у скрутному становищі, тому що справа закінчилась не так швидко, як я розраховував. Я змушений був залишити Росію і поїхати з сім’єю на батьківщину.
Вести процес я доручив свояку, — своячка на той час вийшла заміж за Золотарьова, — він і повів справу за всіх. Через півроку своячка овдовіла, та не минуло й місяця, як вона знову вийшла заміж за грузинського князя Елізбара Еріставі, тому й справа перейшла до його рук. А справа вже була в Палаті. Окружний суд ми виграли. Палата теж висловилася на нашу користь. Отож нашим супротивникам залишалася тільки касація.
Половина всього майна припадала моїй сім’ї. Та, уявіть собі, що сталося. З’явилися посередники, Елізбар Еріставі домовився з ними за якусь мізерну суму, що дозволялося йому на підставі виданого доручення. Адвокати, яким удалося влаштувати цю умову, одержали за посередництво: Пассовер — сімдесят п’ять тисяч, Потєхін — сто тисяч, грузинський адвокат — В. Мачабелі — тридцять тисяч. А моя сім’я не одержала жодної копійки!
Виявляється, адвокати переконали мою дружину в тому, що Еріставі виграв тільки свою частку і що її чоловік теж міг би виграти, коли б не згаяв часу, а термін той, десять років, мовляв, уже минув!
Про закінчення процесу я дізнався тільки через два місяці й поспішив до сім’ї:
— Чому ти не стежив за справою? Ми програли через тебе! — такими докорами зустріли мене вдома.
Та коли я пояснив, що все це брехня, бо відтоді, як моя дружина передала всі права й доручення сестрі, вона, та сестра, й виступала як спадкоємиця, і вона мусить виділити половину того, що визнав за нею суд, — тільки тоді близькі мої зрозуміли, в чому річ, і схопилися за голови. Але дружина моя не одержала зрештою жодної крихти зі свого посагу. Отож, дружина дісталася мені, а посаг іншим. Я прошу читача вибачити мені, що так докладно розповідаю про домашні справи, бо змушений це зробити: мої вороги та їхні підспівувачі снують плітки, нібито «Акакій узяв за жінкою мільйон посагу і розтринькав його».
А насправді я посагу і в очі не бачив. Цей наклеп дехто й зараз сприймає як щиру правду. Я хочу, щоб правда не була забута після моєї смерті, і тільки тому розповідаю про це.
Тепер повернемося до життя в Грузії.
Я залишив Росію і повернувся з сім’єю на батьківщину в дуже неспокійний і непевний час.
Проводилися реформи, яким ми так раділи, але кріпацтво не було ще остаточно знищене.
Усе дуже гарно виглядало на словах, а насправді нікуди не годилося. Скажімо: яке ж то було знищення кріпацтва, коли чиновник тримав у руках поміщика й кріпака, скутих разом ланцюгами, й душив, оббирав обох? Яка користь могла бути від правосуддя, де заборонялася рідна мова, і люди через незнання мови чужої, неодмінно потрапляли в чіпкі лабети всіляких пройдисвітів?
Я все це бачив і не міг співчувати таким реформам. Тоді я й написав вірші: «Адвокат», «Кіт та собака», «З вогню та в полум’я» та інші. Я не бачив жодної групи, до якої можна було б пристати й боротись пліч-о-пліч. Я опинився самотній, з нездійсненними надіями, в якомусь непевному становищі. З одного боку, на мене з гнівом нападали ті, хто були наділені владою, з другого — мною були незадоволені дворяни й князівство, з третього — мені не давали спокою довгі язики студентів («студентством» тоді називали інтелігенцію взагалі). На той час люди так боялися бути самостійними, що рідко траплявся молодий чоловік, котрий не оббріхував би чи не проклинав мене.
Коли когось з молоді запитували:
— Ти бачив це на власні очі? Ти чув це своїми вухами?
Він відверто зізнавався:
— Ні, але всі говорять про це.
І виходило так, що чули майже всі, а свідків не було.
Та хіба юрба обивателів шукає правду? Вона тільки мекає, як отара овець, наслідуючи інших, а чому мекає та про що — сама не відає.