— Свят, свят, свят, господь Саваоф! — перехрестився вражений Еріставі.
— Хай сповняться небо й земля його славою! — продовжила Маріам.
— І дивами його! — додав священик, і всі троє замовкли.
Довго вони мовчали, але обличчя виказували, який неспокій пойняв їх. Двоє роздумували про порятунок душі, а Заал Еріставі не міг позбутися земних турбот. Раптом грім розлого прокотився по небу, наче з краю в край прогуркотіли по ньому вози.
— Свят, свят! — перехрестився знову Еріставі. — Володар хмар іде в гори! Хай буде з нами його благодать, — додав він.
У цей час десь далеко грякнув грім, і гори озвалися луною.
— Ага! Грім грякнув! Покарай, Боже, диявола! — радісно вигукнув Заал і підвівся.
Великі краплі дощу пороснули на балкон. Заал пішов до кімнати, Маріам подалася до іконостасу запалювати свічки. А Кирило залишився сам, став навколішки і, простерши руки до неба, благоговійно почав молитися: «Боже, зглянься на розтерзану ворогами християнську землю, і хай збудеться на добро сон мій!» Довго стояв він отак, закам’янілий, лише вуста ворушилися в молитві й сльози рясно котилися по білосніжній бороді.
Розділ другий
Наступного дня, рано-вранці, Заал Еріставі вийшов на балкон і дивився на гаї. Його моураві, посивілий чоловік середнього віку, притулився до стіни, догідливо зазираючи у вічі своєму володарю.
— Ось тобі й сон нашого Кирила!.. Виходить, він збувся! Дивись, хіба не в’ється Арагві як дракон? Скільки живу на світі, а такої повені не бачив, — мовив Еріставі.
— Мені теж такої грози не доводилося бачити!.. Ліси й луки геть розмило... мости знесло, не встояв, кажуть, навіть кам’яний; дороги скрізь затоплені; а наші пастухи опинилися на тому березі! — додав моураві.
— Нічого їм не станеться!.. І там наша земля... Через тиждень вода спаде — гірські річки швидко мілішають.
— Навіть раніше! Але днів два-три прогуляють, ось що негаразд!..
— Хіба вони не знайдуть там собі роботи?
— Воно так, та коли не стояти над душею, самі вони до цього не дотумкають. Я розставив би їх тут з баграми на березі річки й примусив би дерева виловлювати. Так і дрова на зиму припасли б. Просто до воріт їх виносить!..
— І справді, звідки річка несе стільки дерев? Пливе й пливе.
— Мабуть, розмило заготовки в горах, а зливи змивають їх у річку.
— Мабуть, так воно і є... А що, хіба нема інших хлопців?
— Є... Та кожен робить своє діло...
— Ти вже, будь ласка, накажи, щоб дров припасли якомога більше!.. Нам треба чимало випалити вапна, щоб побілити нашу церкву. Панотець Кирило спокою не дає, та й княгиня наполягає: «Треба побілити! Справа це благородна». А річка ж викидає, певно, чисті дрова, і підуть вони теж на чисту справу!..
— Як накажете, шені чиріме!..
Здалеку, з чагарів, показався вершник. Він мчав просто до фортеці. Заал помітив його і вигукнув:
— Моураві! Цей вершник або божевільний, або чорти за ним женуться. Де ж це чувано, без капелюха в такий час!..
Моураві пильно придивився.
— Мабуть, якийсь імеретинець! Імеретинської шапки на розкуйовдженому чубі здалеку не побачиш!
— Імеретинець? А чого б йому до нас мчати?
— Не знаю, ваша милість, але він таки імеретинець та ще дуже вправно тримається в сідлі!
Тим часом вершник під’їхав до річки і, переконавшись, що міст знесла повінь, почав шукати броду. Кілька разів він проїхав берегом річки й повернув коня назад.
— Ось так! Вибачай, дорогий імеретинцю, що міст не підготували! — глузливо мовив Заал і обернувся до моураві: — Це йому не імеретинські струмочки, що ледве крутять крихітні млини! Здається, він так злякався, що й через рік не отямиться...
— Ваша милість, якщо заклинаннями не полікується, в нещасного від страху серце з грудей вискочить! — улесливо підтакнув моураві.
Вершник кілька разів промчав луками на своєму вороному, розігнав його й попрямував до річки.