Кінь і чоловік — обоє поринули у воду, ніби потонули. Через якийсь час кінь випірнув і поплив боком. Вершник тримався за спину коня й скеровував його так, щоб дістатися до берега трохи вище урвища. Вони вже майже випливли, коли хвиля підкотила величезну колоду і вдарила коня. Його повернуло всім тілом і понесло течією. Вершник відпустив вуздечку, й обоє вмить опинилися в чорториї.
— Егей! Хто тут сміливий?! Хутчій на допомогу! Покличте плавців! Рятуйте! — закричав Еріставі.
У вирі кінь зупинився, ніби відмовляючись від боротьби й скоряючись долі. Та він лише відпочивав. Зібравшись на останній силі, підбадьорений закликом вершника, кінь кинувся у бистрину. Бурхливі хвилі кілька разів перекинули його. Вершник уже не сидів на ньому, а, вхопившись за гриву, плив поруч. Довго стежив за ними Еріставі, але, загубивши їх з очей, розпачливо вигукнув:
— Бідолашний!.. Тут, у цьому вирі, ще можна було їх урятувати, а до того страшного водоспаду ніхто й не підступиться!..
Він уже зібрався був іти з балкона, коли на його розпачливий зойк вбігла наполохана Маріам. Чоловік розповів усе і наприкінці додав:
— Там, під водоспадом, певне, й загинули!
Маріам заголосила і в розпачі навіть подряпала собі щоки:
— Горе нещасній його матері! — Вона довго зітхала й нарешті розгорнула псалтир... Звернулася, як зазвичай, до «Канона пристрастей».
На балкон поткнувся моураві й кахикнув.
— Чого тобі, моураві? Ти послав когось на допомогу? — спитав Заал.
— Послав, ваша милість, але плавці злякалися, не наважились сунутися у воду... Надто вже розбурхалася...
— Віднесло?
— Та не дуже далеко... Зразу ж за поворотом і викинуло там, де чорторий...
— Може, винесуть його звідти якось, добре діло зробиш! — втрутилася княгиня.
— Яка ж з нього користь, шені чиріме? А був справді гарний! Батько рідному синові не поступився б за сто золотих!..
— Ти що, збожеволів, моураві? — вигукнув князь. — Як ти говориш про хрещену людину?
— Про яку хрещену людину, ваша милість? Я про коня кажу, а той юнак і не потонув.
— Як не потонув?..— вигукнули обоє.
— Хай мине мене ваш гнів!.. Як пірнув він у хвилі, то виплив так, ніби качка... Тільки бідкається, що коня не зміг порятувати, а сам наче й не киснув у воді... Послав його обсохнути у пекарню!..
— Слава богу! Гарну звістку ти приніс. Щиро радий. Чи не довідався, хто він і чого до нас їхав?
— Мовчить поки що, шені чиріме. Дуже хоче з вами побачитися. Як обсохне, прийде, якщо накажете.
— От і добре! Приведи його до мене!
Моураві вийшов, а Еріставі радо сказав дружині:
— Не з простих, певно! Яка спритність!.. Чула, плавці не наважились у воду сунутися, а цей ніби переступив через бурхливий потік! Щиро кажучи, я і сам не наважився б на таке, якби був молодий!
Маріам усміхнулася й зітхнула.
— Чому ти всміхаєшся? Згадала, мабуть, як я хизувався перед тобою, в Алазані коня загнав? Ех, на все свій час! — зітхнув Заал.
Моураві завів до кімнати молодика. Високий, стрункий, тонкий у талії, широкий у плечах, з відкинутою на спину імеретинською шапкою, з хвилястим волоссям і тоненькою щіточкою вусів на гладенькому обличчі, він був справді-таки привабливий.
Швидко схилившись, — на знак пошани до старшого — він низько вклонився Еріставі.
— Гамарджоба![17] —з гідністю привітав його господар.
— Хай вас усюди супроводить перемога, мій володарю! — відповів гість і знову вклонився.
— Слава Богу, ти живий! Що примусило тебе так ризикувати?
— Чи варто говорити про мої біди, коли вся країна в небезпеці? До того ж я не уявляв, що буде так важко, покладався на кобилу. Не один раз Абхазура запливала в бурхливе море і виносила мене назад, а сьогодні звичайна річка здолала нас! Виходить, така доля! — Він глибоко зітхнув, ковтаючи сльози.
— Ти, бачу, тужиш за своєю Абхазурою?
— Звикли ми, мій володарю, здружилися, як рідні...
— Коли на морі не було їй рівної, то вже на суходолі моя Арабула — найкраща! Дарую її тобі!
Юнак ступив кілька кроків уперед, схилив одне коліно й поцілував полу Заалової чохи. Моураві скривився й заздрісно глянув на гостя.
— Ти чув, моураві? — мовив Заал. — Осідлай Арабулу своїм позолоченим сідлом. Тобі воно зараз не потрібне! Я подарую тобі інше.
— Чи не краще, ваша милість, подарувати йому буланого жеребця?
— Тебе не питають. Виконуй, що наказано!
— Слухаю, ваша милість, але Арабула не терпить сідла.
— Як це не терпить?
— Уже рік, як ніхто не їздив на ній!.. Удвох ледве виводимо зі стайні.