Приготування було в розпалі.
Моураві щоразу перепиняв слуг, щупав птицю — чи жирна, охкав і витирав спітніле чоло.
А в цей час усі троє Еріставі — господар та гості — сиділи на тахті в світлиці, підібгавши під себе ноги, й жваво бесідували. Лише один з гостей — високий ставний дідусь — був небагатослівний; він тільки хитав головою на знак згоди з молодиком, найзапальнішим із співрозмовників.
— Шалва ще молодий, важко йому стримувати сердечні поривання, і зять мій, Бідзіна, теж не старий... До того ж він щодня бачить страждання своєї батьківщини і тому йде на все беззастережно. Але ти, Елізбаре, дивуєш мене! — звернувся Заал до літнього гостя. — Бачив ти й радість на своєму віку, і горя чимало звідав!.. У тебе, дякувати Богові, досвіду достатньо. Як же ти міг зважитися на таку важку справу?
— А що вдієш, Заале? Спробував і я відраяти мого Шалву, — він мені не лише небіж, а й прийомний син, — та Шалва не послухався. Ладен один іти супроти ворога... Але Бог правду любить, і мені до вподоби намір цих юнаків!.. Краще загинути у борні, аніж отак животіти. Коли християнська країна у небезпеці, не личить нам сидіти, згорнувши руки. «Без Божого благословення не здолає нас і ворог». Покладімося на провидіння!
— Так, але не варто випробовувати долю! Вона зрадлива. Вчора ось була негода, а сьогодні, бачиш, який день! Головне — час обрати!
— Кращий час сам для нас не наступить! — запально вигукнув Шалва. — Безнадія і відчай кахетинців можуть перекинутися й на Картлі. Поки цього не сталося, треба допомогти кахетинцям. Як не зуміємо перемогти, хоч загинемо з честю. «Ліпше смерть достойна слави, аніж зганьблене життя!»
— Еге ж, гарно сказано, але й той не дурень, хто говорив: «Береженого Бог береже». Треба нам бути обачливими.
— Обачливість усяка буває! — зауважив Елізбар і задоволено подивився на Шалву.
— Підбурюєш? — образився Заал. — Себе ви можете не жаліти, а країну треба берегти. Спорядити три тисячі вершників і приректи їх на загибель, хто ж тоді зустріне ворога тут, коли він, розлючений, піде просто на нас?.. Своїм свавіллям ми лише роздратуємо царя... Так чи інакше, обачливістю він зумів зберегти Картлі, домігся довір’я шаха, а ми збираємося одним махом звести нанівець усі його старання!
— Горе країні, що зберегла себе в такий спосіб! Кахетія омусульманена; картлійський цар, помазаник Божий Вахтанг, перетворився на обрізаного ІІІахнаваза... Шістдесят юнаків і дівчат, а може, вдвоє більше, щороку віддаємо ми в данину переможцю. Стогін стоїть по всій країні, і як ще можна виміряти наші страждання? Не сьогодні-завтра не стане й Картлі, і її, як і Кахетію, пограбують. Та кахетинці хоч прославилися, пожертвували тілом, але врятували душу. А ми однаково нівечимо й душу свою, й тіло!.. — гарячкував Шалва.
— Він правду каже, — додав Елізбар. — «Небезпечніший від недруга ближній, що обернувся ворогом!» Не вперше шах Аббас поводиться, як лис... Він панькається з Шахнавазом, поки може його використати, а потім витурить геть! Намагається без опору проковтнути спочатку Кахетію, а тоді візьметься й за Картлі. Еге ж, страшний ворог, коли він входить у твій дім під личиною друга!
— Мене воістину дивує ваш задум!.. Сам не зважуся піти на таке безумство й відмовляю своєму зятеві. А вам хай Бог допоможе! Щоб не довелося вам потім шкодувати!
Затягнулася їхня бесіда. Шалва гарячкував і часто закипав у гніві. Заал не раз втрачав терпіння, Елізбар заспокоював обох, як міг. Дійшло до того, що ксанські Еріставі збиралися їхати, не пообідавши... Уже були й повставали, ображені, аж ось розчинилися двері, й зайшла Маріам, високо тримаючи в руках ікону святого Георгія:
— Хай увінчає Господь перемогою ваш християнський намір, і хай передує всім цей святий образ! — виголосила вона й опустила перед ними ікону.
Усі троє здивовано позиркували на неї.
— Мій володарю! — звернулася вона до чоловіка. — Хоч як би високо здіймався світський розум, він не може сягнути до волі Божої!.. Не слід вам суперечити їхньому бажанню, бо воно вирішене на небесах, і звідти подано нам знак!.. Зайди, панотче, і повідай! — покликала Маріам.
Увійшов Кирило й став.
Еріставі з подивом перезирнулися, наче запитували: «В чому річ?»
— Кажи, панотче! — наполягала Маріам.
— Це вони, шені чиріме, я впізнав!..
— Що ти, панотче, торочиш: «...упізнав, упізнав!..» Ну то й що, коли ти впізнав славетних витязів? Чи не нагороду чекаєш за це? — сердито вигукнув Заал.
— Та я ж вам сказав, пане, що то вони!
— Чи ти не збожеволів, панотче? Я й сам їх добре знаю!..