Того самого дня більшістю голосів рада ухвалила розірвати союз з Персією й примкнути до північної країни.
Розділ п’ятий
Розгніваний шах Аббас з вогнем і мечем увірвався в Кахетію й розгромив її: він руйнував міста й фортеці, знищував села, грабував церкви і паплюжив їх. Загинули всі, хто не встиг сховатися в горах. Ніде й нікому не було порятунку, й струмки крові стікали в річки. Це лихоліття було для Грузії жорстокіше, аніж нашестя Тамерлана. У шаленому гніві знищував шах усе живе, десятки тисяч грузинів гнав він до Персії, а береги Алазані заселив натомість улусами. Магометани вітали з перемогою іранського лева. А серце самого лева стогнало: «Така перемога гірша за поразку, — думав він. — Ось коли відчув я своє безсилля!.. Десять воїнів виставляю проти одного, сто — проти десяти, і все марно. Свої головні сили я кинув проти самої лише Кахетії, а Кахетія ж тільки невелика частка Грузії!.. Як мені подолати всю країну? Без неї не збережу я і Персії! Ця маленька країна — міст поміж Сходом і Заходом. Що таке без неї моє велике царство? Величезна фортеця без мурів. Неважко рано чи пізно нею заволодіти!.. Ні, Грузія — той оберіг, що має належати Персії!.. Належати?.. Гм!.. Це легко сказати! Та як приборкати народ, в якому міцно переплелися релігійні та національні почуття, дух якого сильніший, ніж тіло? Легендарний Тамерлан лише тут відчув, що він кульгавий, коли спіткнувся об цей «наріжний камінь». А що, коли іранський лев підібгає свого хвоста?! Страшний народ, який загартував тіло й підняв свій дух. Страшний!.. Він має стати кволим, занепасти духом, і тільки тоді можна зламати й поневолити його!.. Так, саме так! Інколи там, де безсила сокира, маленька пилка зробить своє діло!.. І лисячому хвостові інколи таланить більше, аніж левовій лапі!..» Так вирішив могутній шах Аббас і змінив гнів на оманливу милість, відверту політику прямого гніту замінив нещирістю і віроломством. Занадто яскравий промінь може раптово осліпити людину. Щедрі милості шаха засліпили Кахетію. Шлунок підкорив серце, душа поступилася тілу, і поволі, день за днем, утопала країна в небезпечну трясовину. Недарма ж політика Персії пестила вельможне панство та його проводирів! Грузини посіли перші місця в шахському палаці і, легко багатіючи, розкошували. Для цього не потрібні були ні талант, ні знання, ні людська гідність. Задля особистого добробуту досить було виказати беззавітну відданість Іранові й нишком зраджувати інтереси своєї вітчизни. Хто не хотів забути свого грузинства, того переслідували, і він не міг розраховувати на успіх, навіть коли був героєм!.. Шах Аббас бачив усе це й сміявся в душі. Таку саму політику заповідав іранський лев своїм нащадкам, тому не минуло й століття, як Східна Грузія наполовину омусульманилася. Народ перейняв звичаї персів, віру та закони!.. Грузин не був схожий на грузина!.. Мова спаплюжилась, у вельможних родинах соромилися розмовляти по-грузинському... Судочинство велося чужою мовою, місця архієреїв посіли ахунди, а священиків замінили мулли та каді. Народ упав так низько, що на кожному кроці грузин зраджував грузина. Нарешті так знесилилися, що самі перси з огидою засуджували колись славетний народ. Таким чином, уже за часів шаха Аббаса Другого не було необхідності прикидатися: із знекровленої країни можна було знущатися відверто.
Кахетія, ошукана принадами й засліплена ласкою ворога, збагнула нарешті, що потрапила в біду, але, усвідомлюючи своє повне безсилля, принишкла. Той, хто раніше претендував на вищі придворні посади амілахварі та аміреджибі, ешикагабаші й амірбарі, тепер ладен служити хоча б простим чапарі.
Злигодні спочатку охопили вищий стан, і голодне дворянство стало тягарем для селян... Так змішалися між собою, що кревні зв’язки втратили своє значення, родич родича не жалів, аби тільки мати з того якийсь зиск!.. Забувши своїх святих, панство присягалося тепер «сонцем шаха»... І коли десь з-поміж дворян і з’являлася порядна людина, що не встигла переродитися й забути лиха вітчизни, вона зустрічала осуд і докори своїх близьких. Тільки селяни, прості трудівники своїм чесним трудовим потом зрошували рідні поля й узгір’я, политі кров’ю замордованих предків, і все ще зберігали єдність... Вони були готові спалахнути від першої ж викресаної іскорки.