Саме тоді жив у Кахетії володар Ахмети Бідзіна Чолокашвілі, чоловік бездоганний і щедро обдарований природою, його нічим не могли спокусити вороги: ні погрозами, ні щедрими дарами. Вражені таким дивацтвом, кахетинці з неприхованою ворожістю ставилися до нього.
«Де це чувано! — казали князі. — Щастя стукає в його двері, а він опирається й не пускає його в дім! Присягаємося сонцем життя шаха, на його місці ми знали б, як вчинити!» Та Бідзіна у відповідь відмовчувався, і лише сумно хитав головою.
Якось заїхав до нього рідний дядько — Джандіері. Він був з тих, хто чує, звідкіль вітер дме, і хитається то сюди, то туди, залежно від часу та обставин. Висунувшись завдяки татарам[20], він став у Кахетії впливовою людиною, мало не першим візирем намісника шаха. Пейкар-хан без його поради не ступав і кроку. І ось саме він з’явився до Чолокашвілі.
За обідом Джандіері скрадливо повів з господарем ту розмову, задля якої приїхав.
— Небоже мій дорогий, — ніби між іншим почав він, — дивуюся з твоєї поведінки. Бог обдарував тебе розумом і талантом. Доля прихильна до тебе, але ти сам собі ворог!.. Я не раз казав і ще повторю: при дворі тебе чекає щастя... А ти, підібгавши ноги, сидиш тут, ніби Нацаркекія! Що ти знайшов у цій Ахметі? Тобі вона належить і ніде не дінеться! Добро й славу треба здобути не вдома, а в інших краях!..
— У кожного своя вдача, дядьку! — зупинив його Бідзіна. — Мені й тут гарно, краще мати менше та чистішого, аніж більше, та брудного!..
— Як це? По-твоєму, всі ми, при шахському дворі, забруднені?
— Я кажу тільки про себе…
— Помиляєшся!.. Подивись на інших, як вони вміло використовують час і живуть!.. Хай не позбавить нас Бог шахового благодійства! Добре чи погано, а з його милості народ хліб їсть...
— Отакої! Вдома шматок відбирають, а з панського столу недоїдки кидають, як псам.
— А якби не було в нас і цього, ми зовсім померли б з голоду!
— Мені дорожча чесна смерть, аніж зганьблене життя, тому, поки живий, ще спробую якось повернути собі свій шматок хліба.
— Пізно вже, дорогий небоже!.. «Сила й гори переоре!» — чув приказку? Ніхто не думає так, як ти, а сам нічого не досягнеш. Кажуть, одна ластівка весни не приносить.
— Прихід весни не пришвидшить ні одна, ні тисячі ластівок. Але з весною прилетять їх до нас сотні й тисячі. Може, й наша весна не за горами... Сьогодні я один, а завтра будуть десятки й тисячі!..
— Може, й так, але часто ранню ластівку прибивають заморозки.
— Знаю, дядьку, та я краще загину як провісник весни, аніж житиму як лихий пророк зими! Хіба я не знаю, що життя вельможі солодке? Хіба Ахмету порівняти з Тегераном?! Там усе чарує зір, полонить розум, тішить почуття. Та саме цього я побоююсь!.. Не хочу, щоб це відволікало мене від єдиного, чому я повинен до скону слугувати. Тут, у цій маленькій Ахметі, все любе моєму серцю: земля й річки, гори й скелі, ліси й лани... Усе рідне й близьке. Відчуваю єдинокровність з ними. Відчуваю — і легшає на душі. Що мені може дати замість цього чужина?.. Навіщо мені оманливий зовнішній блиск, коли заповітні мої почуття й думки будуть занапащені й зникнуть у пітьмі?! Солодкий ваш шербет, та я не проміняю його на своє вино, забарвлене в червоний колір кров’ю моїх предків. Смачний ваш білий хліб, але мені більше смакує хліб моєї країни з домішками праху моїх предків... Авжеж, їхніми тілами удобрені наші поля й ниви. І правильно чинить наше селянство, коли хреститься, перш ніж випити келих вина, і цілує хліб, перш ніж відламати шматок від цього. Хліб — наша святиня, де я зможу до нього причаститися, коли залишу батьківщину? Ні, дядьку, ні! Що ми їм і що вони нам? Важко склеїти те, що не поріднене ні природно, ні віками. Нічого не вийде!.. Або незалежність, або смерть! Одне з двох!.. — закінчив він і вибіг на балкон, наче навіжений.
Джандіері заклопотано хитав головою.
— Ото печаль! Така людина марно гине! — мовив він. Мовчки вийшов у двір, сів на коня й рушив у дорогу.
Довго ще гнівався Бідзіна і лише ввечері, стомлений, присів на тахту. Він дивився на Алазанську долину. Насувалися сутінки... В очах темнішало, а слух ставав гостріший. Вітер доносив стогін і гуркіт хвиль Алазані... Яскраво запалали зорі... Місяць поки що ховався за горою, але вже осявав куточком своєї усмішки вузьку смужку неба. Почувся посвист батога, і слідом за ним покотилася мелодія «Оровели».