— Хвалити Бога, що хоч цю рідну мелодію можна ще почути в нас! — зітхнув Бідзіна. — Чужі звички заглушили справжні думки й почуття кахетинця, глибоко відбиті в його душі протягом віків. Завивання татар поклали край солодким грузинським співам і мужньому багатоголоссю, зурна й чіанурі поглинули ніжні звуки чонгурі та саламурі. Тільки дві сумні пісні — «Оровела» та «Мумлі мухаса» збереглися ще серед трудового люду... І, хвалити Бога, поки вони не забуті, є ще якась надія!.. — прошепотів він.
Місяць виплив із-за гори, розливав ласкаве тепле проміння по долинах і узгір’ях. Усе довкілля, поглинуте пітьмою, зворухнулося, повіяв вітерець, колихнувся моріг, зашелестіло листя, захиталися кущі й затьохкали солов’ї!.. Скинувши з себе пелену мороку, прокинулася земля. Полегшало на душі і в посмутнілого Бідзіни.
На дорозі з’явилася гарба... Поволі поганяв буйволів погонич. Пісня його лунала все гучніше:
Намагайся брід шукати і не впасти в каламуть,
Спритність краща, аніж сила, коли здатний спритним буть, — закінчив він гучно і, стьобнувши батогом, гейкнув на буйволів.
Бідзіна здригнувся. Він підвівсь, подивився на зоряне небо... Довго стояв безмовний.
— Що це я чую! — наче отямився він після довгої мовчанки. — Земля надсилає ці знаменні слова, чи їх нашіптує мені небо? «Спритність краща, аніж сила». Байдуже, звідки йдуть ці слова... Без провидіння глухі небо й земля!.. Слова ці повинні зітерти всі мої сумніви, всі суперечки серця й розуму. Так! Так! Треба злукавити! Хитрувати задля вітчизни, а не особистого зиску. Небесні світила, закликаю вас у свідки, тепер ви станете запорукою моїх вчинків та дій!.. Ви ще не встигнете закотитися, як я покірно з’явлюся до Алі-Кулі-хана!
Розділ шостий
Не приніс Чолокашвілі персам щастя: тільки-но він перейшов на їхній бік, як у Кахетії з’явилися цілі загони втікачів, вони не давали спокою загарбникам. Де б не зустрічали ворога — нещадно знищували й так нажахали його, що він не тільки не наважувався нишпорити по селах, а навіть у надійних сховищах тремтів від страху. За межі своїх фортець татари наважувалися виходити з неабиякою осторогою. Найбільше дивувало те, що карали не лише татар. Ще гірше розправлялися з грузинами, котрі зрадили вітчизну й знайшли спільну мову з ворогом. Багатьох вельмож, що їх плекали татари за відданість, відправили месники на той світ. У горах Сабуе схопили одного священика і за зраду викололи очі: хоч тепер, мовляв, подивись у власну душу і спокутуй гріхи! Спалили маєток Джандіері. Подейкували, що кілька нападів учинили на садибу Чолокашвілі, та численна двірня відігнала нападників. З цими загонами важко було впоратися, бо ніхто не знав, хто до них входить, звідки вони й де переховуються. Правителі впали у важку задуму. «Місцевого зайця може впіймати тільки місцевий хорт», — розмірковував Пейкар-хан, умовляючи самих кахетинців довести шахові свою відданість і переловити непокірних. Можливо, хтось і ладен був прислухатися, але від страху ніхто не наважувавсь. Однак і це не допомогло. Він запевняв, що докладає всіх зусиль, але домогтися успіху не вдається. Загони збільшувалися й міцніли. Їхні напади ставали дедалі зухвалішими. Сутужно велося Пейкар-ханові. Він намірився вже повідомити про все шаха й попросити допомоги, коли завітав до нього Свімон Макашвілі й запропонував свої послуги, обіцяючи «приборкати країну».
Цього Макашвілі як людину віроломну й нещиру ненавиділи всі. З дитинства виховувався він у Тегерані і якийсь час займав високі посади при дворі. Та чимось не догодив покровителю і впав у немилість. Його вислали звідти, й відтоді тинявся він без ніякого діла.
Звиклий до високих посад, досвідчений в інтригах, він намагався повернути собі колишню славу. Непевний час надихнув його, і він знову виплив на поверхню: уряд призначив його наглядачем. Наділений необмеженими правами, цей шукач слави завзято взявся за діло. Тільки-но йому доповідали, що в такому-то селі вчинено замах на зрадника батьківщини, як він одразу налітав на те село й знищував дощенту без будь-яких з’ясувань.
— Пане, чим завинили ми! У ваших руках сила й влада! — пробували протестувати селяни. — Хіба ми винні, що через наше село проїздили повстанці?
Та справедливості не було в кого шукати. Влада схвалювала жорстокість свого ката. І не минулися марно його старання. Правда, повстанців він не лише не виловив, а навіть і не побачив жодного з них, та напади на якийсь час припинилися. Заслуги Макашвілі високо оцінили, і шах обдарував його першим халатом.
Святкували день коронування шаха. Алванське поле переповнював народ. Збоку розкинулись білі намети. У позолоченому наметі, оточений вельможами, сидів правитель Кахетії — Алі-Кулі-хан. Тільки-но зійшло сонце, як уже заграли кабулі, повідомляючи про початок боротьби. Хан та його почет пішли до арени. Народ теж посунув туди. Величезне коло зімкнулося.