Літературознавці давно звернули увагу на те, що вірші про кохання Акакія Церетелі здебільшого мають двояке прочитання. «Величавість поетових пристрастей створює таке враження, що він любить батьківщину, як кохану, а кохану, як батьківщину» (Тамаз Чіладзе). Саме через це часом важко, майже неможливо провести чітку межу між інтимними і патріотичними почуттями автора, нерідко оповитими алегоричним серпанком, а від цього вірші стають ще таємничішими, емоційний вплив їх набагато сильніший.
Ця своєрідна риса поезії Церетелі почала вимальовуватися вже в перших поетичних спробах і, поступово увиразнюючись, досягла своєї вершини в кінці 70-х – на початку 80-х років, тому навіть фахівці не завжди можуть визначити — зразком інтимної чи патріотичної лірики є той чи той його вірш.
Окремо треба сказати про «Світанок»— справжній гімн вітчизні, сповнений ніжної любові до її «бірюзового неба і смарагдової землі»; він схожий на знамените грузинське вино «Атенурі», надзвичайно тонкий букет якого втрачається при незначному транспортуванні; досить перелити його в іншу посудину, як воно змінює колір і смак.
Увесь зітканий з трепету і благоговіння, «Світанок» теж майже не піддається «транспортуванню». Здається, при спробі озвучування іншою мовою відбувається деформація тропів, порушується звукова організація, художня цілісність твору.
Кажуть, Карл Брюллов у зеніті своєї творчої зрілості якось вигукнув: «А тепер я можу розмалювати і склепіння неба». Мабуть, щось подібне міг би сказати і Акакій Церетелі, поставивши останню крапку в кінці своєї поезії.
«Автор «Світанку», — писав Симон Чиковані, — був спадкоємцем національних сподівань Ніколоза Бараташвілі і по-своєму продовжив шлях, уторований бараташвілівським «Мерані». Але душевний склад Акакія Церетелі був зовсім інший, ніж у його попередника. Поезія Бараташвілі була найдовершенішим втіленням природи грузинської поетичної думки, її вкрай ліричної напруженості, з усіма сумнівами, притаманними їй. А лірична пісня Акакія Церетелі скоріше була відображенням грузинської вдачі, натури грузина, виразником мелодії його душі. Ліричне мислення Акакія Церетелі лапідарне й цілком підпорядковане патріотичній ідеї...»
До останнього речення видатного поета можна додати: «а також ідеям соціальній та політичній».
Справді, боротьба за соціальну справедливість була однією з основних складових частин життєвої і творчої програми Акакія Церетелі. Іще в «Імеретинській колисковій», датованій 1864 роком, коли нарешті й Грузії торкнулася реформа 1861 року про скасування кріпацтва, він звертається до селянського немовляти:
(Переклав М. Бажан)
Теми вільної праці поет торкався і в інших творах («Трудова пісня», «Сповідь селянина», «Пісня женців», «Що посіяли — пропало», «Багатому — від бідного...»), де йому вдалося передати духовну атмосферу нового часу, демократичні прагнення грузинського народу, і не лише емоційно, а й ідейно.
Акакій Церетелі ніколи не служив дрібному егоїзмові, не потурав примхам юрби. Навпаки, зривав маску з усього, що ховалося під покровом умовності й нещирості, брехні. Співець краси рідної землі, високого почуття любові, Церетелі водночас нещадно викривав зло, моральну ницість усіх тих «знавців апеляцій», котрі соромляться носити грузинський одяг, викинули чонгурі і ніколи не озвуться рідною мовою. Саме цей природний синтез лірико-сатиричного хисту Акакія мав на увазі один з його великих спадкоємців, коли говорив, що той «співець і протестант... Орфей і Мефістофель».
Акакій Церетелі називав поета «рупором обставин»:
(Переклав А. Малишко)
На його думку, «перетворене в дзеркало серце» повинне відображати те, що зазирнуло й відбилося в ньому. Обов’язок митця — постійно стежити за життям країни, відгукуватися на повсякденні події та явища, називати зло злом, добро добром. Це була не голослівна декларація: він жив за таким принципом, вважаючи, що його твори мають значення тільки для сьогодення. І коли 1892 року громадськість звернулася до нього із запитанням, чому він не видасть усіх своїх творів разом, відповів так: «Якщо їх друкувати як матеріали того часу, я не буду проти; та коли на них будуть дивитися як на щось, гідне слави, як на взірець поезії, то я не погоджуся. Це я кажу не від скромності чи гордощів...»