Розділ дев’ятий
Якось Абдушахіл зранку блукав дрімучими лісами Шуамта. Він сподівався натрапити на слід Баші-ачукі або вистежити когось з його товаришів. Надії не здійснилися, і надвечір, стомлений, повертався він додому, як раптом зовсім поруч побачив ланеня. Воно завмерло на місці і, мов зачароване, вп’ялося очима у велетня. Абдушахіл випустив стрілу. Ланеня впало, та, коли юнак підійшов ближче, воно злякано підхопилося й, похитуючись, утекло!.. Мисливець подався за ним. Ланеня вийшло на галявину серед чагарників. Мисливець затримався на узліссі. Він оглянув галявину і враз помітив, як з лісу вийшла дуже вродлива дівчина. Абдушахіл позадкував і сховався за деревом. Поранене ланеня прямувало до дівчини, жалібно промекало кілька разів, ніби скаржилося на когось, і тицьнулося головою їй у пелену. Дівчина стривожено роззирнулася навсібіч, та, нікого не помітивши, заметушилася біля лані. Обережно вийняла в неї із стегна стрілу, відкинула геть. Потім, ухопившись за роги лані, повела її до джерела край галявини. Там змила з неї кров і прочистила рану. Ланеня покірно, мов свідома істота, стежило за її рухами. Воно лягло дівчині до ніг і притислося до них головою. Дівчина одірвала від шовкової хустини смужку й перев’язала рану. Зачудовано дивився на все мисливець: «Чи не богиню мисливства я бачу перед собою?
Не витримало серце, і він крадькома пішов до них. Ланеня відчуло щось і стрибнуло вбік. Воно стрибнуло ще кілька разів і зупинилося. Видно було, що й мисливця боїться, і дівчини залишати не хоче. Дівчина швидко озирнулася й, побачивши бусурмана, зойкнула і знепритомніла. Абдушахіл нахилився над нею і заходився приводити її до тями. Він розтирав їй ніс, вуха, підбіг до джерела, приніс пригорщу води.
— Не бійся, — шепотів він, — ти — моя сестра, а я тобі — брат! Скажи мені, хто ти й звідки, щоб піднести тебе до рідних!
Дівчина отямилась, але не могла вимовити й слова. Вона лише простягла руку на захід, у напрямку лісу. І знову їй стало млосно. Тоді Абдушахіл підхопив її на руки й, пригортаючи до грудей, як дитину, попрямував до лісу. Ланеня, як вірний собака, бігло поруч. Воно весь час забігало наперед і, зупинившись, озиралося назад. Абдушахіл подумав: «Тут якісь чари, піду за цим звірятком, подивимося, куди воно заведе».
Нарешті дівчина прийшла до тями. Якесь дивне тремтіння пойняло її, невідома слабкість напливла на неї. Та вона нічого не могла зрозуміти. «Мабуть, я сплю, — вирішила, — й раніше мені снилися такі сни, але цей найкращий з усіх». Вона заплющила очі й завмерла. У душі молодого Абдушахіла теж коїлося щось дивне. Він дивився на неї й думав: «Ця красуня, яку обіцяв мені Магомет у раю, мабуть, веде мене туди живим». З кожним кроком серце його калатало дедалі дужче. Він звик до жіночої близькості, але раніше ніколи не відчував нічого подібного. Здавалося, не тіло, а душа вабила його в якусь незбагненно привабливу безодню. Так він дістався зі своєю ношею майже до середини лісу. Перед ним постала будівля, обгороджена високим непідступним муром.
Ланеня підійшло до воріт і голосно замекало. Абдушахіл штовхнув ворота ногою, але вони були замкнені. Він прислухався — навколо панувала тиша. Поклавши на землю дорогоцінну ношу, він вирішив обійти огорожу, пошукати іншого входу, та, повернувшись назад, не знайшов ні дівчини, ні ланеняти. Ворота були щільно зачинені. Абдушахіл дивом здивувався. Довго стояв на одному місці, як укопаний, уп’явшись очима у ворота. Ще кілька разів обійшов він мури, але ніяких ознак життя не міг знайти. «Що мені судилося долею, те ніде від мене не дінеться. Я зустріну її знову, а поки що треба мовчати про це», — вирішив він. Смутний, але вщерть сповнений новим почуттям, пішов він до Телаві.
Відтоді що далі, то сильніше палав огонь його кохання. Немов сновида, кружляв він довкола Шуамтського монастиря, не раз просиджував біля джерела безсонні ночі, та все марно. Те, що коїлося з ним, було подібне до східних легенд. Утрачаючи від кохання розум, Абдушахіл віддався гіркій самотині. Друзі непокоїлись, дошукувалися причин, а він тримав своє почуття у глибокій таємниці й посилався на недуги.
Розділ десятий
Пізно ввечері Алі-Кулі-хан лежав на тахті й, позираючи на двері, задумливо перебирав чотки. Нарешті двері рипнули, прочинилися. Спочатку просунулась голова вдови тертери, а потім вона сама нерішуче стала на порозі. Низько вклонилася й застигла: